РОЗДІЛ 16

Темне приміщення було без вікон. Не підвал — радше службова кімната, яку ніхто ніколи не намагався зробити людською. Голі стіни. Стіл, відсунутий у кут. Старий запах пилу, металу й чогось сирого. Світло зверху било прямо в центр кімнати. І саме там вони були. Ті самі обличчя з відео. Тільки на відео вони сміялися. Там вони були сильні. Там їх було багато. Там Ліліт була одна.

Тепер усе виглядало інакше. Один стояв на колінах і втупився в підлогу. Руки в нього тремтіли так сильно, що він намагався сховати їх між колінами.

Другий плакав. Не тихо. Не стримано. Плакав голосно, уривчасто, ковтаючи слова й слину.

Третій просто забився в куток і дивився в підлогу  намагаючись навіть не дихати , або не привертати увагу.

— Ми… будь ласка… ми не хотіли…

Нік різко видихнув. Коротко. Наче йому стало тісно у власному тілі.

Його пальці стиснулися в кулак. Він дивився на них і бачив не цю кімнату.

Бачив парковку. Холодний бетон. Ліліт, яка стояла перед ними. Вона теж могла так просити. Могла впасти на коліна. Могла плакати , aле не зробила цього.

Нік зробив крок уперед.

— Вона ж віддала вам усе.

Голос вийшов рівним. Занадто рівним, як для нього. Він сам це почув і  від цього стало ще гірше.

— Вам треба було просто піти.

Той, що плакав, затрусив головою.

— Ми не знали… ми…

— Ні.

Нік нахилився ближче. Він не кричав і  саме тому чоловік замовк.

— Ти знав.

Він ткнув пальцем у його бік.

— Вона дала вам шанс. Один. Нормальний людський шанс. Взяти те, за чим прийшли, і забратися.

Нік ковтнув повітря, але воно не допомогло. Перед очима знову став той кадр.

Вона не тікала. Не ховалася. Не просила. Просто стояла.

— Але тобі було мало, — сказав він тихіше. — Тобі треба було показати, який ти чоловік.

Слово “чоловік” прозвучало брудно. Так, ніби Нік не вимовив його, а виплюнув.

Чоловік на колінах захлинувся плачем. Другий, той, що досі мовчав, нарешті підняв голову. Обличчя в нього було біле. Очі червоні.

Він хотів щось сказати , aле не сказав.

Бо за спиною Ніка стояв Джейсон.

Спокійний. Надто спокійний. Він не рухався вже кілька хвилин. Тільки дивився.

На цих трьох. На їхні руки. На їхні обличчя. На те, як швидко люди стають маленькими, коли сила більше не на їхньому боці. У Джейсона не було жалю. Не зараз. Було тільки те, що він не вимовляв уголос. Він не встиг. Не зупинив. Не був поруч у ту секунду, коли мав би бути. І це не можна було відмотати назад.

Джейсон зробив крок уперед. Обидва чоловіки здригнулися.

— Подивися на себе, — сказав він.

Тихо без злості. Від цього стало ще страшніше.

— Стоїш на колінах. Плачеш. Просиш.

Його погляд не змінився.

— А вона не просила.

Нік тихо хмикнув. Без усмішки.

— Не плакала.

Він став майже впритул до того, що мовчав.

— Не благала.

Чоловік сіпнувся, але відсунутися не міг. Нік нахилив голову, дивлячись йому просто в очі.

— Вона стояла.

Останнє слово далося важче. Він ненавидів це. Ненавидів, що пишався нею за це.

І ненавидів, що їй узагалі довелося бути такою сильною.

— Навіть коли ви вже били, — додав він.

У кімнаті стало тихо. Той, що мовчав, різко вдихнув. Наче тільки тепер до нього дійшло, що це вже не розмова. Не залякування. Не шанс щось виправити.

Пізно. Нік випростався.

— І хто тепер на колінах?

Відповіді не було. Вона й не була потрібна. Джейсон перевів погляд на Ніка.

Коротко кивнув. Без зайвих слів. Нік закрив очі на одну секунду. Тільки на одну. Потім відкрив.

— Все.

Слово прозвучало тихо. І після нього в кімнаті вже нічого не треба було пояснювати.

Коли все закінчилося, Нік першим відвернувся. Не тому, що не міг дивитися. Міг.

Він просто раптом зрозумів, що не хоче запам’ятовувати їх такими. Не хоче носити ще й ці обличчя в голові. Досить було одного. Ліліт на бетоні. З розбитим обличчям. З руками, які вона все одно намагалася підвести під себе, ніби ті ще могли її втримати.

Нік стиснув щелепу так, що заболіли зуби. Він думав, після цього стане легше. Хоч трохи. Не стало.

Ті, хто зробив це з нею, більше не могли до неї торкнутися, aле це нічого не змінювало в тому, що вони вже торкнулися. У тому, що він бачив її на тому відео.

У тому, що запізнився, навіть якщо фізично його там і не мало бути.

Джейсон уже йшов до дверей. Не озирнувся.

Нік рушив за ним, але біля виходу зупинився на мить. Озирнувся не на них.

На світло посеред кімнати. На порожнє місце, де все щойно закінчилося.

І зрозумів: найважче ще попереду. Не знайти винних. Не покарати.

А повернутися до Ліліт і не показати, що кожного разу, коли він дивиться на неї, бачить не тільки жінку, яка вижила.

А й ту, яку не встиг захистити.