РОЗДІЛ 15 Частина 1

Перші дні після того, як Ліліт остаточно повернулася, ніхто не називав дивом.

Дива, мабуть, мали б виглядати красивіше. А це виглядало як пластиковий стаканчик із водою біля ліжка, Фей із червоними від недосипу очима, Джо, який засинав на стільці й усе одно не випускав її пальців, і Сем за дверима палати, який щоразу питав:

— А сьогодні можна довше?

І щоразу боявся відповіді ще до того, як Фей відкривала рот.

Ліліт поверталася повільно. Не так, як хотілося б усім. Не одним різким вдихом, після якого можна було сказати: все, вона знову наша, тепер можна жити.

Ні.

Спочатку повернувся погляд. Не просто відкриті очі, а саме погляд — той, що впізнавав, чіплявся, тримав. Вона довше дивилася на Джо, на Сема, на Фей, на Джейсона. Не завжди одразу розуміла, що сталося, але вже була тут. Не десь у тумані, не за межею, не там, куди вони не могли дотягнутися.

Потім повернувся голос. Хрипкий, слабкий, чужий настільки, що перший раз Ліліт сама скривилася після власного слова.

— Це я так звучала? — прошепотіла вона.

Фей, яка перевіряла крапельницю, навіть не підняла очей.

— Ні, це мій особистий покарання за всі твої майбутні спроби встати без дозволу.

Ліліт кілька секунд дивилася на неї, потім ледве сіпнула губами.

— Нарешті… нормальні погрози.

Фей завмерла на пів руху. І майже розсміялася.  Потім відвернулася до апарата занадто швидко, щоб ніхто не побачив, як у неї блиснули очі.

Далі повернулися рухи. Один палець. Долоня. Спроба підняти руку й роздратування, коли рука слухалася погано. Спроба сісти, після якої в кімнаті відразу стало занадто багато людей, занадто багато рук і занадто багато голосів.

— Лягай, — сказала Фей.

— Я просто…

— Лягай.

— Я не дитина.

— Ні. Діти хоча б іноді слухають.

Ліліт повільно повернула голову до Джо.

— Ти чув? Мене щойно образили як пацієнтку.

Джо сидів біля ліжка з таким обличчям, ніби не знав, плакати йому чи сміятися.

— Я на боці лікаря.

— Зрадник.

— Живий зрадник, — тихо сказав він. — І ти теж будь живою, будь ласка.

Після цього Ліліт замовкла. Бо на такі слова в неї ще не було захисту.

Вона не пам’ятала частину тих днів. Вони розсипалися десь між сном і болем: світло, руки, голоси, хрип апарата, чиясь тепла долоня, чужий плач за дверима, вода на губах, різкий запах ліків, тінь біля вікна.

Але вони пам’ятали.

Джо приходив щодня. Спочатку він просто сидів поруч. Мовчки. Брав її за руку там, де можна було торкнутися, і сидів так довго, що Фей іноді змушувала його вийти хоча б на десять хвилин.

— Джо, ти їв?

— Так.

— Коли?

Він мовчав. Фей зітхала.

— Це не відповідь.

— Я не голодний.

— Мене не цікавить твоя філософія голоду. У коридорі є автомат. Іди.

— Я посиджу ще трохи.

— Вона не зникне, якщо ти вийдеш за сендвічем.

Джо тоді дивився на Ліліт. На її бліде обличчя, на пов’язки, на повільне дихання.

— Я знаю, — казав він. Але не рухався. Бо знати й вірити — різні речі.

Потім він почав говорити. Спершу обережно, ніби боявся, що будь-яке слово може стати зайвим. Про дім. Про те, що Сем знову загубив одну шкарпетку й звинуватив пральну машину. Про те, що Алекс у них удома поводиться так чемно, що це майже підозріло. Про те, що сусідка питала, чи все гаразд, а він сказав: “так, просто складний період”, і сам ледве не засміявся від цієї дурної фрази.

Ліліт слухала. Іноді відповідала поглядом. Іноді ледь стискала його пальці. І цього Джо вистачало більше, ніж будь-яких довгих розмов.

Одного дня він прийшов із кавою в паперовому стаканчику, поставив її на підвіконня, сів поруч і довго мовчав. Надто довго.

Ліліт дивилася на нього уважно.

— Кажи вже.

Джо підняв очі.

— Що?

— У тебе обличчя людини, яка або щось розбила, або щось приховує.

— Я нічого не розбив.

— Значить, приховуєш.

Він спробував усміхнутися. Не вийшло. Ліліт відчула це ще до слів. Те неприємне, холодне всередині, коли розумієш: зараз прилетить щось із нормального життя. Не смерть. Не кров. Не реанімація. Щось буденне. Саме тому болюче.

— Мене звільнили, — сказав Джо.

Він вимовив це спокійно. Занадто спокійно. Так, ніби йшлося про зламану ручку на дверях або рахунок за електрику.

Ліліт повільно повернула до нього голову.

— Коли?

— Поки ти тут була.

— Джо…

— Ні, — він одразу похитав головою. — Не починай. Я сам мав би здогадатися, що після всього не зможу нормально ходити на роботу, відповідати на листи й робити вигляд, що в мене просто складний тиждень.

Він провів рукою по обличчю.

— Я пропускав дні. Потім ще. Потім сидів там і не розумів, що мені пишуть. Люди щось питали, а я думав тільки про те, чи ти дихаєш.

Ліліт заплющила очі. Провина прийшла різко. Дурна, несправедлива, але справжня. Вона не просила, щоб її били. Не просила, щоб її життя розвалилося на лікарняні зміни, страхи й чужі звільнення. Але провина все одно сіла в грудях важкою мокрою тканиною.

— Це через мене.

— Ні.

— Джо.

— Ні, Ліліт.

Він сказав це не голосно. Але твердо.

— Це не через тебе. Це через тих, хто зробив це з тобою. І через те, що я твій чоловік, а не меблі в нашому домі. Я не міг просто вимкнутися й піти на роботу.

Ліліт дивилася на нього. Він говорив просто. Не красиво. Не глибоко, як Джейсон. Не гостро, як Нік. По-своєму. Земно. Чесно. І від цього боліло навіть сильніше.

— Ми впораємося, — сказав він тихіше. — Як завжди.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо ми завжди якось справлялися.

Вона хотіла сказати багато. Що їй шкода. Що вона ненавидить свою безпорадність. Що він не мав би втрачати роботу через її кров, її біль, її дурну впертість не схилятися.

Але голос не витримав би. Тому вона просто стиснула його пальці. Сильно. Настільки сильно, наскільки могла.