РОЗДІЛ 14 Частина 1

Бар жив своїм звичним життям. Унизу глухо била музика. Сміялися люди. Дзенькали келихи. Хтось голосно кликав бармена, хтось реготав надто різко, надто п’яно, надто живо. Усе було настільки нормальним, що від цього хотілося розбити щось об стіну.

Джейсон ішов крізь цей шум, нікого не бачачи. Сходи. Коридор. Кабінет. Двері були прочинені. Коли він увійшов, Нік стояв біля столу. Поруч із ним — двоє чоловіків. Широкоплечі, мовчазні, з тими обличчями, які не ставлять зайвих запитань, бо давно знають: іноді відповідь тільки заважає роботі.

— Шукайте, — говорив Нік рівно. — Мені байдуже як. Камери, телефони, знайомі в поліції, покидьки з вулиць, бари, підвали, стоянки, борделі — усе. Переверніть це місто догори дном, але  знайдіть їх.

Один із чоловіків коротко кивнув. Другий глянув на Джейсона й одразу відвів погляд. Розумний. Вони вийшли. Двері зачинилися, і шум бару лишився десь унизу, глухий і далекий, ніби за товстим склом.

Нік кілька секунд не дивився на Джейсона. Підійшов до столу, налив віскі в склянку, поставив її перед собою, але не торкнувся. Поганий знак.

Нік міг пити з будь-якої причини: зі злості, з нудьги, із бажання дратувати себе або всіх навколо. Але коли склянка стояла повна — значить, причина була гірша за алкоголь.

— Тобі краще сісти, — сказав він.

Джейсон не поворухнувся.

— Вмикай.

Нік коротко хмикнув. Не весело.

— Як знаєш.

Він відкрив ноутбук, під’єднав його до великого екрана на стіні. Кілька рухів — і зображення завмерло на темному прямокутнику підземної парковки. Сіра підлога. Бетонні колони. Холодне світло ламп. Майже порожньо. Нік натиснув відтворення.

Спершу був тільки слабкий електронний шум запису. Потім — далекий гул вентиляції. Тихий скрип шин десь поза кадром. Глухе відлуння великого підземного простору.

І тоді на екрані з’явилася вона. Ліліт. Жива. Ціла.

Вона вийшла з машини, зачинила дверцята й на мить зупинилася, перевіряючи сумку. Волосся зібране. Плечі трохи втомлені. Рухи звичні, людські, прості. У цій простоті було щось нестерпне. Вона просто поверталася після звичайного дня. Просто йшла до ліфта. Просто була.

Джейсон несвідомо зробив крок ближче до екрана. Нік стояв нерухомо. Тільки пальці на краю столу стиснулися сильніше.

На записі почувся чужий крок. Ліліт підняла голову. Вона зрозуміла майже одразу.  Це було видно ще до того, як у кадрі з’явилися перші двоє. Вона трохи змінила напрямок, не різко, без паніки, так, ніби просто хотіла обійти чужих людей і не дати їм зрозуміти, що вже оцінила небезпеку. Вони теж змінили напрямок. Повільно. Надто впевнено.

— Лялечко , — протягнув один із них, і голос із запису прозвучав глухо, трохи спотворено, але достатньо чітко. — Куди так поспішаємо?

Ліліт не відповіла. Ще крок убік. Другий чоловік перекрив їй дорогу. Вона зупинилася. На секунду. А тоді відступила назад. Прямо в третього. Той засміявся. Коротко. Брудно.

— Розумна. Одразу зрозуміла.

Ліліт повільно повернула голову. Не зробила жодного різкого руху. Не закричала. Не кинулася бігти. Вона оцінила їх. Трьох. Вихід. Відстань до ліфта. Камеру. Машину.

І тільки тоді заговорила.

— Якщо вам потрібні гроші, я віддам.

Голос був рівний. Трохи нижчий, ніж зазвичай. Спокійний настільки, що від цього ставало ще страшніше.

— Без проблем. Сумка, гаманець, ключі від машини. Забирайте й ідіть.

Перший засміявся.

— О, яка правильна.

— Не люблю ускладнювати там, де можна не ускладнювати, — сказала Ліліт.

Джейсон повільно стиснув край столу. Нік не кліпав.

На екрані Ліліт повільно зняла сумку з плеча й простягнула вперед.

— Ось.

Один із них вихопив сумку. Вона не здригнулася. Дістала гаманець, поклала на капот сусідньої машини. Потім зняла обручку. Пальці на секунду завмерли, але вона все одно поклала її поруч. Зняла ще один перстень. Дістала ключі. Усе спокійно. Швидко. Без метушні. Наче купувала собі шанс. Наче ще вірила, що цього вистачить.

— Телефон, — сказав другий.

Ліліт дістала телефон.

— Вимкнений. Можете забрати.

Він вихопив його, глянув на екран і хмикнув.

— А раптом ти вже комусь написала?

— Не встигла.

— Шкода.

Він розмахнувся й ударив телефоном об бетон. Екран тріснув із різким, майже непристойно гучним звуком.

Ліліт дивилася на уламки кілька секунд. Потім повільно підняла погляд.

— Я віддала все, що ви просили.

— Не все, — сказав третій.

І саме після цих слів у кабінеті стало по-справжньому тихо. Навіть бар унизу ніби відступив кудись далеко.

На екрані Ліліт не змінилася зовні. Тільки плечі стали рівніші, а підборіддя піднялося ледь помітно.

— Ні, — сказала вона.

Коротко. Не голосно. Але так, що навіть через запис було зрозуміло: це не початок переговорів. Це межа.

Третій зробив крок до неї.

— Ти навіть не знаєш, що я хочу сказати.

— Знаю.

— Та невже?

— Так.

Він усміхнувся повільно. Мерзотно. Так усміхаються чоловіки, які раптом вирішили, що чужий страх належить їм.

— Може, ти просто дуже високо про себе думаєш?

Ліліт подивилася на нього прямо.

— А може, ти просто дуже передбачуваний.

Нік тихо видихнув крізь зуби. Джейсон не рухався. На відео перший чоловік засміявся.

— Чуєш, вона ще й язиката.

— Я вам усе віддала, — сказала Ліліт. — Беріть і йдіть. Це найрозумніше, що ви сьогодні можете зробити.

— Ти нам погрожуєш?

— Я попереджаю.

— Кого? Нас?

— Себе, — відповіла вона. — Щоб не зробити дурницю.

На мить вони справді завмерли. І від цього стало ще страшніше. Бо кілька секунд у них був вибір. Піти. Забрати сумку, гроші, ключі, телефон і піти. Але третій дивився на неї вже не як на жертву. Як на виклик.

— На коліна, — сказав він.

Ліліт не поворухнулася.