РОЗДІЛ 13

Вони зустрілися в коридорі майже одразу. Джо йшов швидко. Майже біг. Поруч — Сем і Алекс. Не відставали. Не говорили. Тільки йшли за ним так, ніби якщо сповільняться хоча б на крок, усе знову може змінитися.

— Джейсоне…

Голос Джо зірвався ще до питання. Він зупинився за кілька кроків від нього, блідий, виснажений, із червоними очима людини, яка кілька днів майже не спала й трималася тільки на страху.

Джейсон зробив крок назустріч. Не дав йому питати.

— Вона прийшла до тями.

Джо завмер.Сем перестав дихати. Алекс напружився поруч із ним.

Джейсон сказав тихіше, але чітко:

— Вона буде жити.

Цього вистачило. Джо заплющив очі. Наче хтось нарешті витягнув із його грудей те, що всі ці дні не давало дихати. Він видихнув різко, уривчасто, майже болісно.

Сем стиснув його руку сильніше. Алекс — з іншого боку. І вперше за ці дні на їхніх обличчях з’явилося не напруження. Полегшення. Живе. Справжнє. Таке, від якого не стає одразу добре, але світ хоча б перестає валитися.

Джо відкрив очі й подивився на Джейсона.

— Дякую.

Просто. Без зайвих слів. Але в цьому одному слові було більше, ніж у довгій розмові.

Джейсон не відповів одразу. Лише ледь кивнув.

— Вона сильна, — сказав він. — Вона сама це зробила.

Джо похитав головою.

— Можливо.

Короткий погляд у бік палати.

— Але ти був поруч.

Тиша між ними не була важкою. Навпаки, вперше за ці дні вона стала трохи спокійнішою.  Джейсон мимохіть перевів погляд на хлопців. Сем і Алекс стояли поруч. Дуже близько. Наче за ці кілька днів між ними з’явилося щось, що вже не потребувало пояснень. Вони були різні, але зараз трималися як одне ціле. Він відмітив це без слів.

Джо теж побачив. Його погляд затримався на Алексі. Коротко. Тепло. Без здивування.

Ніби він уже прийняв: цей хлопець тепер не просто син Джейсона. Не просто друг Сема. Він теж частина того кола, яке тримає їх усіх, поки земля йде з-під ніг.

— Вони тримаються краще, ніж мали б, — тихо сказав Джейсон.

Джо подивився на хлопців. І в його очах уперше з’явилося щось м’яке, без гострої напруги.

— Бо вони не самі.

Сем опустив погляд. Алекс нічого не сказав, але не відступив.

Джейсон знову подивився на Джо.

— Їй потрібен час. Вона дуже слабка. Але найгірше вже позаду.

Джо кивнув повільно. Наче вкладав ці слова всередину себе, щоб потім повторювати, коли знову стане страшно.

— Її переведуть у звичайну палату?

— Незабаром. Якщо все залишиться стабільним — завтра.

— І я зможу бути з нею?

— Так.

Короткий кивок.

— Щодня, Джо.

Він видихнув ще раз. Глибше. Наче вчився дихати заново.

— Тоді… — він замовк на секунду. — Тоді все буде добре.

Ніхто не сказав, що це занадто просто. У такі моменти прості слова іноді рятують краще за великі.

Джо провів рукою по обличчю й тільки тепер ніби помітив, що Джейсон стоїть уже не так, як раніше. Зібраний. Тихий. Але думками — не тут.

— Ти йдеш? — запитав він.

Джейсон ледь затримав на ньому погляд.

— Мені треба відійти.

Джо не питав куди. Можливо, не мав сил. Можливо, уже достатньо знав Джейсона, щоб розуміти: якщо той говорить так, значить, це важливо.

— Ти повернешся?

— Так.

Сказав він коротко, без пояснень.

— Я навідуватимусь.

Джо кивнув. Між ними знову настала пауза. Тоді він раптом сказав:

— Мене звільнили.

Джейсон підняв на нього погляд.

— Коли?

— Сьогодні. Точніше… вже вчора, мабуть. Я погано рахую час останні дні.

Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла втомлена.

— Нічого. Впораюся. Це дрібниці.

Джейсон дивився на нього довше. Запам’ятав. Не тільки слова. Тон. Стан. Те, як людина, яка ледве стоїть на ногах після кількох днів страху за дружину, називає втрату роботи дрібницею, бо поряд із можливістю втратити Ліліт усе інше справді ставало малим.

— Звичайно, впораєшся, — сказав Джейсон.

Джо зробив крок ближче.  Подивився прямо.

— Я цього не забуду.

Голос був тихий. Впевнений.

— Ніколи.

Це не звучало голосно. Не було клятвою, вимовленою з пафосом. Але саме тому Джейсон почув у цьому щось більше.

Він не відповів. Не потрібно було.

Фей з’явилася біля дверей палати.

— Недовго, — сказала тихо. — Вона ще дуже слабка.

Джо відразу повернувся до неї. Сем зробив крок уперед, але зупинився, ніби боявся зайти надто швидко. Алекс залишився поруч із ним.

Фей відчинила двері тихо, наче навіть вони могли порушити цю крихку рівновагу. Джо зайшов першим.Сем тримав його за руку міцно, майже боляче. Вони рушили вперед. Алекс залишився на порозі. Тихий. Нерухомий. Наче не був упевнений, що має право бути там, де Ліліт лежить між життям і смертю, а поруч із нею — її чоловік і син.

Сем озирнувся. Подивився на нього так, ніби питання взагалі не існувало. І простягнув руку. Кілька секунд Алекс не рухався. Потім зробив крок. Взяв її. І вони зайшли разом.

Ліліт лежала нерухомо. Бліда, виснажена, майже прозора під лікарняним світлом. На обличчі ще залишалися сліди того, що з нею зробили. Пов’язки, набряки, синці — усе це було. Нікуди не зникло. Але вона вже не була тією страшною нерухомістю, яку Джо бачив уперше. Її груди рівно підіймалися. Ритм був. Життя було.

Вона відчула їх ще до того, як відкрила очі. Повільно. Дуже повільно. І перше, що побачила, було обличчя Джо. Рідне. Близьке. Її. В його очах було все — страх, біль, виснаження й таке полегшення, яке він навіть не намагався приховати.

— Гей, — тихо сказав він, нахиляючись ближче. — Тихо. Не говори.

Її губи здригнулися. Вона хотіла. Не могла.

— Не треба, — м’яко додав він. — Я тут.

Ліліт дивилася на нього. І в цьому погляді було так багато, що йому довелося стиснути зуби, аби не розсипатися прямо біля її ліжка. Він обережно взяв її за руку там, де можна було торкнутися.