РОЗДІЛ 12

Минуло кілька днів. Усього кілька. Але вони стерлися в одне довге, тихе, виснажливе чекання, у якому ранок майже нічим не відрізнявся від ночі.

Світ за межами лікарні існував десь окремо. Люди ходили на роботу, купували каву, сварилися через дурниці, сміялися, переходили дороги на червоне, жили. А тут усе звузилося до однієї палати, одного монітора і одного рівного звуку, який означав: вона ще тут.

Фей майже не виходила з відділення. Джейсон теж.

Вони не говорили зайвого. Не будували припущень. Не повторювали одне одному те, що й так знали. Просто чекали.

Іноді Фей перевіряла показники, змінювала призначення, дивилася на Ліліт довше, ніж треба було лікарю, а потім знову ставала зібраною.

Іноді Джейсон виходив у коридор, робив кілька кроків туди-сюди й повертався. Наче палата тримала його сильніше, ніж будь-яка клятва.

Джо приходив щодня. Його неможливо було зупинити. Разом із ним приходили Сем і Алекс. Обидва тихі, подорослішали за кілька днів так різко, як не мають дорослішати діти. Вони сиділи в коридорі поруч. Іноді Сем питав, чи можна до мами. І щоразу Фей говорила: ще ні.

Джо пускали на кілька хвилин. Рівно настільки, щоб він побачив: вона дихає. Рівно настільки, щоб не встиг остаточно розсипатися біля її ліжка.

Він заходив, ставав поруч, брав її за руку там, де можна було торкнутися, і мовчав. Бо всі слова здавалися або зайвими, або надто малими.

А виходячи, щоразу затримував подих, ніби боявся: якщо вдихне не так, втратить і це.

Нік не приходив. Після тієї ночі — жодного разу. Лише короткі повідомлення.

Як вона?

Фей відповідала так само коротко:

Жива. Стабільна.

І знову тиша.

Вона знала, що він шукає. Без сну, без пауз, без меж. Так, ніби якщо зупиниться хоча б на хвилину, то все, що сталося, наздожене його повністю і зламає вже не мовчки.

Тієї ночі в палаті було особливо тихо. Не спокійно. Саме тихо. Апарат працював рівно. Стабільно. Навіть занадто стабільно, ніби тіло Ліліт завмерло десь між “піти” і “залишитися” й не могло вирішити.

Фей сиділа біля монітора, спершись ліктем на стіл. Очі пекли від втоми, але вона не дозволяла собі заплющити їх довше, ніж на кілька секунд.

Джейсон стояв біля вікна. На склі відбивалася палата: ліжко, апарати, Фей, бліде обличчя Ліліт під пов’язками.

Він не дивився прямо. Але бачив усе.

— Тобі треба поспати, — тихо сказала Фей.

— Ні.

Вона навіть не сперечалася. Не мала сил. Минуло ще кілька хвилин. А може, година. У лікарні час давно втратив нормальний вигляд.

І раптом монітор збився. Коротко. Майже непомітно… Але Фей підняла голову миттєво.

— Ні…

Це вирвалося тихо. Одним словом. Не як діагноз, як  страх. Джейсон обернувся. Другий збій був довший. Лінія на екрані сіпнулася, провалилася, піднялася і знову пішла вниз.

Фей уже стояла поруч.

— Ліліт, ні. Давай.

Монітор пискнув різко. Безжально. Пряма лінія.  На секунду світ став абсолютно білим.

Джейсон завмер тільки на мить, а тоді різко подався вперед.

— Зроби щось.

Голос був хрипкий. Натягнутий до межі.

— Дефібрилятор. Адреналін. Щось.

Фей не поворухнулася. Не тому, що не хотіла. Саме це було найстрашніше.

— Ми не можемо.

Він повільно повернув до неї голову.

— Що значить “не можемо”?

Фей дивилася на монітор. Потім на Ліліт. Потім на нього.

— Після ритуалу вона або повернеться сама, або ні.

Слова падали тихо. Але кожне било сильніше за крик.

— Ми більше нічого не контролюємо.

Джейсон застиг. Так, ніби в ньому щось вимкнули. П’ятсот років контролю, рішень, наказів, сили — і ось ця маленька жінка на ліжку, яка зараз вирішувала десь там, у темряві, чи залишитися. А він не міг нічого. Навіть сказати їй жити.

Секунда. Друга. Нічого.

Фей не дихала. Джейсон не рухався. І саме тоді, коли все вже мало обірватися остаточно, монітор здригнувся. Не рівно. Не красиво. Один рваний імпульс. Пауза. Ще один. Сильніший.

Фей різко нахилилася ближче.

— Давай…

Ще удар. І ще. Ритм повертався повільно. Важко. З надривом. Наче серце продиралося назад крізь щось густе, темне, бездонне. Але поверталося. Живе.

Фей видихнула так глибоко, ніби вперше за кілька днів дозволила собі дихати.

Джейсон не рухався. Навіть не кліпав. Наче боявся одним зайвим рухом злякати це життя назад у темряву.

І тоді пальці Ліліт ледь здригнулися. Майже непомітно, але  Фей побачила.

— Ліліт…

Вона нахилилася ближче. Повільно, ніби крізь густу воду, Ліліт відкрила очі. Погляд був нечіткий. Розмитий. Виснажений. Але живий.

І перше, що вона побачила, був Джейсон. Він стояв поруч. Не сказав нічого. Не рушив. Навіть, здається, не вдихнув. Просто дивився на неї так, ніби боявся, що якщо моргне, вона зникне.

Ліліт дивилася у відповідь. Не кліпаючи. Наче трималася за нього поглядом, бо більше поки не могла ні за що.

Її губи ледь здригнулися. Спроба була марна. Фей одразу нахилилася ближче.

— Не треба. Ти не можеш говорити, у тебе трубка.

Ліліт спробувала сфокусувати погляд на ній. Фей говорила спокійно. Дуже спокійно. Так, як говорять із людиною, яка щойно повернулася з місця, де живі не мають голосу.

— Я все підготую. Ми приберемо її трохи пізніше, добре? Тільки не намагайся говорити.

Ліліт повільно кліпнула. Ледь помітно кивнула. Вона чула. Розуміла. Була тут.

Фей випрямилася, і тільки тоді її обличчя на секунду змінилося. Вона відвернулася швидко, ніби просто перевіряла апарати, але Джейсон побачив. Їй треба було не заплакати.

— Я повідомлю їх, — сказала вона тихо. — Ніка і Джо. Вони мають це почути.

Джейсон кивнув.

— Так.

Фей ще раз перевірила показники й вийшла.

Двері зачинилися. Тиша повернулася в палату. Але вже інша. Не мертва. Не порожня.