РОЗДІЛ 11 Частина 1

— Я не можу її втратити…

Слова зависли в палаті. Тихі, зламані, майже не схожі на голос Ніка.

Фей не одразу вдихнула. Вона дивилася на нього і раптом перестала бути лікарем. Перестала бачити тільки Ліліт, апарати, кров, ризик, ритуал, який міг або врятувати, або добити.

Вона побачила його. Ніка.

Чоловіка, якого знала майже триста років. Чоловіка, який міг сміятися тоді, коли інші вже кричали. Який міг убити без тремтіння в руках. Який умів ховатися в сарказм так глибоко, що іноді навіть сам забував, де в ньому правда. І зараз він стояв біля ліжка Ліліт так, ніби хтось вирвав із нього щось живе й кинув на підлогу.

— Якщо ми нічого не зробимо, — сказала Фей тихо, — вона не виживе.

Це мала бути відповідь лікаря, а прозвучало як вирок.

Джейсон стояв поруч, не відводячи погляду від Ліліт. Його обличчя залишалося зібраним, але Фей бачила: він теж уже зрозумів. Вибору майже немає. Є тільки ризик… і смерть, якщо вони відступлять.

— Готуйся, — сказала вона Джейсону. — Я повернуся за кілька хвилин.

Він кивнув. Фей розвернулася й вийшла з палати. Їй треба було повітря. Хоч трохи. Хоч один вдих без запаху крові, металу й страху.

Вона вийшла в коридор і зупинилася біля стіни. Долоні були холодні, хоча в лікарні було тепло. Вона заплющила очі лише на секунду, але перед очима все одно стояла Ліліт.

Не обличчя, бо обличчя майже не залишилося. Татуювання. Підкова. Знак безкінечності…

І Нік, який сказав:

Я не можу її втратити.

Фей розплющила очі. Вона знала, що має йти. Має готувати все для ритуалу. Має не думати, не відчувати, не дозволяти собі нічого зайвого.

Але зайве вже було тут. У грудях . Гостре, принизливе … Ревнощі.

Не красиві, не благородні, не ті, які можна пояснити логікою, а прості, жіночі і страшенно болючі.

Триста років вона знала Ніка. Триста років бачила, як він відходить на крок щоразу, коли між ними ставало занадто тихо. Як він жартує, коли хоче торкнутися. Як грубіє, коли йому боляче. Як зникає в чужих руках, чужих губах, чужих ночах, аби тільки не залишитися наодинці з тим, що давно вже було між ними.

Вона не тиснула. Ніколи. Бо знала: якщо натиснути на Ніка, він або вдарить у відповідь, або втече так далеко, що навіть вічності не вистачить його повернути.

Вона чекала. Не як слабка, па як та, що любить достатньо, щоб не ламати.

І тепер він стояв над Ліліт і говорив, що не може її втратити.

Фей повільно вдихнула. Двері за її спиною відчинилися.

Вона не обернулася. Вже знала, хто.

Нік вийшов у коридор. Різко. Майже беззвучно. Наче тіло саме винесло його звідти, бо ще секунда поруч із ліжком Ліліт — і він або зламається, або рознесе цю лікарню по камінцю.

Він зробив кілька кроків, але Фей заговорила першою:

— Ти справді настільки боїшся її втратити?

Голос вийшов рівним. 

Нік зупинився. Спина напружилася. Він не обернувся одразу і цього вистачило, щоб Фей відчула, як всередині щось боляче стискається ще сильніше.

— Фей…

— Ні.

Вона сказала це тихо, але так, що він таки повернув голову.

— Не зараз цим голосом.

Він повільно повернувся. На обличчі ще була та сама біла, страшна напруга після палати, але тепер у погляді з’явилося інше. Настороженість. Нерозуміння. Може, навіть страх.

Нік умів не боятися смерті. З живими було складніше.

— Що ти хочеш почути? — спитав він глухо.

Фей гірко усміхнулася.

— А ти спробуй не вгадувати. Спробуй просто сказати правду. Для різноманітності.

Він стиснув щелепу.

— Не починай.

— Я триста років не починала, Ніку.

Це вдарило боляче. Він завмер.

Фей сама здивувалася, що сказала це вголос. Воно вийшло не так, як вона хотіла. Гостріше. Болісніше, але назад уже не забрати.

Вона зробила крок до нього. Не близько, але достатньо, щоб він не зміг сховатися за звичною усмішкою.

— Я бачила тебе з різними жінками, — сказала вона тихо. — Бачила, як ти йдеш, коли стає занадто близько. Бачила, як робиш вигляд, ніби тобі все байдуже і я мовчала... Бо знала, що ти втечеш, якщо я скажу хоч слово.

Нік не відводив погляду, але мовчав.

Фей ковтнула повітря.

— А тепер ти стоїш біля неї і кажеш, що не можеш її втратити.

Її голос нарешті здригнувся. Ледь, але Нік почув.

— І я маю що подумати?

Він дивився на неї так, ніби тільки зараз зрозумів.

Не слова. Біль під ними.

— Фей…

— Не треба, — перебила вона. — Тільки не жалій мене. Я цього не витримаю.

Він зробив крок до неї. Вона не відступила.

— Ти думаєш, я люблю Ліліт?

Фей здригнулася. Він сказав це прямо. Без обходів,  без усмішки і без захисту. І саме це було страшно.

— Я не знаю, що я думаю, — відповіла вона чесно. — Я знаю тільки, що почула.

Нік подивився на неї довго. Дуже довго. Потім раптом коротко, майже зло, видихнув:

— Боже, Фей…

І підійшов. Швидко. Так швидко, що вона встигла лише вдихнути.

Його руки лягли їй на обличчя. Не грубо. Не так, як він робив майже все у своєму житті. Обережно. Майже невагомо. Наче вона була не безсмертною, не тією, хто прожила століття, не тією, хто бачила смерть і вогонь, а чимось, що він міг нарешті торкнутися, але все ще боявся зламати.

— Я боюся втратити тільки тебе, — сказав він.

Фей перестала дихати. Світ став вузьким. Тільки його руки. Його обличчя. Його голос, який більше не ховався.

— Чуєш? — він нахилився ближче. — Тільки тебе.

Вона мовчала. Не могла відповісти. Бо ці слова були тим, чого вона чекала триста років, і водночас тим, до чого неможливо бути готовою.

Нік провів великим пальцем по її вилиці. Рух був такий ніжний, що в неї боляче стиснулося серце.

— Ліліт… — він ковтнув повітря, ніби ім’я дряпнуло горло. — Вона моя відповідальність. Моя підопічна. Перша людина за п’ятсот років, яка подивилася на мене, знаючи, що я не хочу, що я небезпечний, що я злий на весь світ, і все одно сказала моє ім’я.