РОЗДІЛ 10 Частина 2

Коли двері за Джо, Семом і Алексом зачинилися, коридор став тихішим.

Не спокійнішим,  а саме тихішим.Так буває після того, як із кімнати виходять діти, і дорослі нарешті залишаються наодинці з правдою, яку не можна було вимовити при них.

Фей стояла посеред коридору, усе ще в лікарняному халаті, з волоссям, поспіхом прибраним назад. На пальцях залишалися сліди від рукавичок. Обличчя було зібране, але в очах уже не було тієї рівної лікарської холодності, яку вона тримала перед Джо й хлопцями.

Тепер поруч були свої. Тепер можна було не брехати тишею.

Джейсон стояв біля стіни. На згині його руки була пов’язка після забору крові. Звичайна біла пов’язка, звичайний медичний пластир, дрібниця, яка в цю мить виглядала майже абсурдно. Ніби можна було заклеїти шматком марлі те, що вже розходилося всередині.

Він не дивився на неї. Дивився на двері реанімації.

— Скільки? — тихо запитав він.

Фей зрозуміла без уточнень.

— Я не знаю.

Ця відповідь була страшнішою за будь-які цифри. Джейсон повільно перевів на неї погляд.

— Як лікар?

— Як лікар я скажу: якщо ми нічого не зробимо, вона не витримає. Не з такими травмами. Не після такої крововтрати.

Він мовчав. Фей додала тихіше:

— Як своя я скажу: хтось дуже старався, щоб вона не просто померла, а щоб вона перестала бути собою ще до смерті.

Повітря в коридорі стало важчим. Джейсон ледь помітно стиснув щелепу. Він бачив смерть багато разів. Бачив тіла після битв, бачив людей, яких ламали заради влади, страху, крові, помсти. Він знав, як виглядає жорстокість, коли вона не має обличчя.

Але зараз усе було іншим, бо це була Ліліт. Жінка, яка не мала ще бути частиною цього світу повністю. Жінка, яка ще кілька днів тому стояла в його домі жива, зла, нестерпна, справжня, із тим вогнем в очах, через який навіть Нік іноді не знав, ударити її словом чи відступити.

І тепер Фей сказала, що хтось старався забрати не лише її життя, а її саму.

Тиша не встигла стати глибшою. Двері в кінці коридору різко відчинилися. Кроки — швидкі, нерівні, нетерплячі.

Нік.

Він увійшов так, ніби не дійшов, а влетів. У чорній сорочці, без куртки, із розхристаним коміром і таким поглядом, ніби дорога до лікарні була надто довгою, хоча він, мабуть, пролетів її швидше, ніж мав право.

На обличчі — злість. Не та, звична, з якою він кидав слова, як ножі.  Інша. Гола. Розгублена. Така, що ще не знайшла собі форми й тому виглядала небезпечнішою.

— Де вона?

Голос був нижчий, ніж зазвичай. Стиснутий так, ніби кожне слово дряпало горло зсередини.

Фей подивилася на нього. Потім на Джейсона і  цього разу нічого не пояснювала, бо поясненнями до такого не готують.

— Ходімо, — сказала вона тихо. — Вам треба це побачити.

Нік зробив крок уперед, але Джейсон зупинив його поглядом.

— Ніку.

— Не починай.

— Ти маєш бути готовий.

Нік подивився на нього так, ніби ще одне слово могло стати останнім, яке хтось сьогодні вимовить без наслідків.

— Я сказав: де вона?

Фей не стала чекати, поки вони зірвуться одне на одного. Просто розвернулася і пішла до дверей.

Джейсон рушив за нею. Нік — слідом. На кілька секунд у коридорі залишився тільки звук їхніх кроків.

Потім двері реанімації відчинилися. Світло вдарило в очі — холодне, біле, безжальне. Запах металу, ліків і крові був таким густим, що Нік на мить перестав дихати. Тиша там була інша. Не лікарняна, не спокійна. Тиша межі, того місця, де життя ще тримається, але вже не руками, а кінчиками пальців.

Нік зробив крок і зупинився. Наче вперся у щось невидиме. На ліжку лежало тіло. Саме так він подумав спочатку.

Тіло. Не Ліліт.

Не та жінка, яка влетіла в його дім зі своїм голосом, своєю злістю, своїм сміхом, своїм “я не буду під ногами”. Не та, що кидала в нього вазу й стояла серед уламків так, ніби весь кришталевий світ заслужив свою смерть. Не та, що в перегонах дивилася на нього через лобове скло і не відступила, хоча він бачив: вона розуміє ризик.

Перед ним лежало тіло і мозок відмовився з’єднати одне з іншим. Нік дивився на обличчя і не знаходив її.

Ніс зміщений. Губи розірвані, неприродно розпухлі. Шкіра темна від ударів, набряків, крові й того страшного відтінку, який буває, коли людське тіло занадто довго було полем для чужої люті.

Очі були закриті. Точніше, там, де мали бути очі, була набрякла темрява. Наче їх стерли.

Він не повірив. Подивився ще раз. Повільніше, уважніше. Наче якщо вдивитися достатньо сильно, вона з’явиться.

Та сама. Жива. З викликом у погляді. З фразою на язику, яка точно мала б його роздратувати.

З тією впертістю, через яку він досі не міг вирішити, хоче її придушити чи навчити виживати.

Цього не сталося. Перед ним лежала Ліліт. І вона не була схожа на Ліліт.

Нік не рухався. Жодного слова. Тільки погляд. Він опустив його нижче. 

Руки… і тут щось всередині нього просіло так різко, що на мить потемніло перед очима.

Пальці були викривлені. Частина зафіксована. Частина забинтована так, що форма руки стала чужою, неправильного розміру, неправильного значення. Вони просто лежали на простирадлі, ніби вже не належали їй.

Не руки, що могли штовхнути Алекса плечем, узяти Сема за обличчя, жбурнути вазу, утримати себе на ногах, але ні. Це були руки, які хтось ламав. Навмисно, не випадково. Так не ламають, коли просто хочуть зупинити. Так ламають, коли хочуть, щоб людина зрозуміла: навіть власне тіло більше їй не належить.

Нік зробив крок уперед. Повільно. Наче кожен рух вимагав від нього сили, якої в нього раптом не стало.

Підняв руку. Не до обличчя. Він не зміг би. До волосся. Там ще залишалося щось від неї. Темні пасма, злиплі, обережно прибрані медсестрами, але все одно її. Хоч щось, за що можна було вхопитися поглядом і сказати собі: це вона.

Його пальці ледь торкнулися волосся. І він одразу відсмикнув руку. Наче обпікся. Не тому, що боявся крові. Не тому, що боявся болю чи смерті, а тому, що під пальцями була не та Ліліт, яку він знав. І водночас саме вона. Це було нестерпно.