РОЗДІЛ 10 Частина 1

Минуло кілька днів. Будинок жив своїм звичним життям. Надто звичним. Надто рівним. Майже спокійним і саме це насторожувало.

Джейсон стояв біля вікна й дивився на місто, але думками був не там. Скло відбивало його обличчя — спокійне, зібране, холодне, те саме, до якого всі звикли.

Тільки всередині щось не сходилося. Надто тихо, надто чисто. Наче світ затримав подих перед тим, як ударити.

— Вона приходила? — запитав він, не обертаючись.

Нік стояв позаду, недбало спершись плечем об стіну.

— Ні, — коротко відповів він. — Але прийде.

Сказано було так упевнено, ніби сумнівів не існувало.

Джейсон нічого не відповів. Після історії з вазою в домі ще кілька днів згадували уламки кришталю майже з повагою. Алекс, здається, узагалі переживав це як одну з найкращих подій у своєму житті. Нік удавав, що йому байдуже, але навіть він тепер трохи уважніше дивився на Ліліт, коли вона з’являлася поруч.

Точніше — мав би дивитися, але вона не приходила.

— Я сьогодні буду в клубі, — кинув Нік ніби між іншим. — Може, до ранку, а може, й довше.

— Зрозуміло.

— Фей у лікарні?

— Так. Подвійна зміна.

Нік хмикнув.

— Значить, до ночі тут буде тихо.

Він відштовхнувся від стіни й рушив до виходу.

— Не надто тихо, — сказав Джейсон уже майже сам до себе.

Нік не почув, або вдав, що не почув. Двері зачинилися. Тиша повернулася. Джейсон ще кілька секунд дивився у скло. На власне відображення. На місто за ним. На той дивний, надто гладкий спокій, який ніколи не буває добрим знаком.

Телефон задзвонив різко. Занадто різко для цієї тиші. Він узяв слухавку, навіть не глянувши на екран.

— Так?

— Джейсон?

Голос Джо. Напружений  і тихий. Ніби зламаний десь всередині. Джейсон випрямився.

— Що сталося?

На тому кінці було чути подих. Нерівний. Затиснутий.

— Вибач, що турбую. Я… я не знаю, як це пояснити.

— Джо.

Одного слова вистачило, щоб той перестав ходити навколо.

— Вона не відповідає.

Джейсон уже знав, кого він має на увазі та все одно спитав:

— Хто?

— Ліліт.

І це ім’я прозвучало так, ніби під ним розкрилася підлога.

— Вона мала бути вдома ще кілька годин тому, — продовжив Джо швидко, ніби боявся, що якщо зупиниться, голос остаточно зламається. — Я думав, що вона на роботі, але там сказали, що її сьогодні навіть не було. Телефон вимкнений. Я об’їхав усе, де вона могла бути. Усе. Я не знаю, куди ще їхати.

Він зробив дуже коротку паузу, але вона була тиха і страшна. 

— У мене немає більше до кого звернутися.

Джейсон повільно заплющив очі. Коли відкрив, у ньому вже не залишилося нічого зайвого.

— Залишайся вдома, — сказав він рівно. — Я їду.

— Може, поліція?

— Поки що ні.

— Але…

— Джо, слухай мене. Залишайся там. Я приїду, і ми її знайдемо.

Він відключився. Кілька секунд стояв нерухомо. Потім набрав інший номер.

— Мені потрібна пошукова група, — сказав без привітань.

На тому кінці замовкли.

— Кого шукаємо?

— Ліліт Томпсон.

І після цього пояснень уже не було.

Він приїхав швидко. Двері відчинилися ще до того, як він устиг постукати. Джо стояв на порозі. Блідий, напружений, із тим поглядом, який з’являється в людини, коли вона вже боїться не самої біди, а відповіді.

— Вона ніколи так не робить, — сказав він замість привітання. — Ніколи. Навіть якщо злиться, навіть якщо хоче побути сама, вона… вона б сказала. Хоч щось.

Джейсон зайшов у дім.

— Коли ти говорив з нею востаннє?

— Вранці. Вона була… нормальна. Тобто ні, не нормальна, вона останні дні була зла через роботу, але це не те. Вона сказала, що має справи, і все.

— Де Сем?

Джо на секунду заплющив очі.

— На кухні. Він усе чує, хоч я казав йому не виходити.

— Я не маленький, — прозвучало з коридору.

Сем стояв біля стіни. Занадто тихий. Занадто серйозний для свого віку. Він намагався триматися, але руки видавали його — пальці були стиснуті так сильно, що побіліли кісточки.

— Ти ж її знайдеш? — спитав він.

Джейсон перевів на нього погляд. У цю мить не було ні клану, ні правил, ні великої гри, у яку вони всі були втягнуті. Була тільки дитина, яка дивилася на нього так, ніби він мав право сказати правду.

А правди Джейсон не знав, тому сказав те, що мусив.

— Так.

Сем ковтнув повітря.

— І врятуєш?

Джейсон не відвів погляду.

— Так.

Це не прозвучало як впевненість. Це прозвучало як клятва.

Лікарня жила своїм звичним шумом. Світло — занадто яскраве. Запах — стерильний, майже задушливий. Голоси — уривчасті, зліплені в один безкінечний фон. Хтось стогнав за перегородкою, хтось нервово ходив коридором, хтось мовчки сидів на пластиковому стільці, втупившись у підлогу.

Фей стояла за стійкою й швидко заповнювала документи. Рухи точні. Обличчя спокійне. Майже відсторонене. Вона давно навчилася так працювати. Не тому, що не відчувала, а тому що лікар, який дозволяє собі розсипатися в критичну хвилину, стає небезпечним.

Телефон у кишені ледь завібрував.

Вона відчула, але не дістала. Не зараз.

— Докторе!

Голос поруч. Ще один пацієнт. Ще одна історія. Фей уже відкрила рот, щоб відповісти, коли вхідні двері різко розлетілися.

— Нам потрібен лікар! Терміново!

У коридор увірвалася команда парамедиків. Каталка рухалася швидко. Занадто швидко.

— Важка травма! Критичний стан! Масивна крововтрата!

Фей миттєво рушила назустріч. Ще одна. Ще одне понівечене життя. Жінка лежала нерухомо. Волосся розсипане, злипле від крові. Обличчя майже не обличчя — набряк, темні плями, розірвані губи, зламаний ніс. Очі заплили так, ніби їх стерли.

Шкіра була не шкірою. Суцільним слідом чужої жорстокості. Фей ковзнула поглядом нижче. Пальці викривлені під неприродними кутами, залиті кров’ю, частина розірвана, частина висіла безвільно, ніби вже не належала тілу.