РОЗДІЛ 8 Частина 2

Природа була надто живою. Сонце вже не трималося високо, але світло стало м’якшим, теплішим, ніби й саме втомилося за день і тепер просто лягло на траву, дерева, обличчя, на дим над мангалом і на дитячий сміх, який розлітався довкола швидше за м’яч.

У повітрі пахло димом, смаженим м’ясом, травою і тим простим людським щастям, яке не потребує великих слів. Десь потріскували вуглі. Хтось розгортав плед. Пластикові стаканчики стояли на столі поруч із соусами, хлібом, овочами й тарілкою, з якої Сем уже встиг щось потягнути, хоча всі робили вигляд, що не бачили.

— Я нічого не брав, — сказав він одразу, навіть не чекаючи звинувачення.

Ліліт обернулася до нього.

— Сем.

— Що?

— У тебе в роті доказ.

Алекс, який стояв поруч із м’ячем у руках, подивився на нього дуже уважно.

— Погано приховав.

— Я не приховував. Я тестував якість.

— І як?

Сем прожував, подумав і серйозно кивнув:

— Потребує повторної перевірки.

— Навіть не думай, — сказала Ліліт.

— Я просто дивлюся!

— Ти дивишся з доказом у роті .

Алекс засміявся. Не стримано, не тихо, не так, як робив це раніше, ніби сміх треба було випускати обережно, щоб не видати забагато. Засміявся по-дитячому, легко, і Джейсон, який стояв біля мангала, на мить затримав на ньому погляд.

Останні місяці щось у хлопцеві змінювалося.Не різко. Не так, щоб чужі люди одразу помітили, але Джейсон бачив. Алекс частіше відповідав не односкладово. Частіше сміявся. Частіше сперечався з Семом так, ніби йому справді хотілося перемогти в якійсь дурниці, а не просто мовчки бути кращим.

Сем погано впливав, але можливо, саме цього Алексу бракувало.Трохи поганого впливу, трохи шуму. Трохи дитинства, яке не питає дозволу.

Джо стояв поруч із Джейсоном, тримаючи в руці стаканчик. Виглядав так, ніби барбекю для нього було не подією, а нормальним продовженням дня: діти бігають, м’ясо смажиться, хтось щось забув, хтось щось під’їв, життя не ідеальне, зате своє.

— Вони швидко знайшли спільну мову, — сказав він, дивлячись на хлопців.

— Не всі діти так, — відповів Джейсон.

Джо перевів на нього погляд і коротко кивнув, ніби прийняв цю поправку.

— Так. Не всі.

Вони ще трохи мовчали.Не незручно. Просто так, як мовчать люди, які вже можуть стояти поруч і не заповнювати кожну паузу словами.

Десь позаду Фей розливала напій у склянки. Вона слухала Ліліт, яка щось говорила з таким обличчям, ніби розповідає важливу державну таємницю, хоча насправді пояснювала, чому картоплю у фользі не можна лишати на чоловіків, бо чоловіки або забувають за неї , або героїчно спалюють.

— Не на  всіх чоловіків, — сказала Фей.

— Добре, — погодилася Ліліт. — Не на всіх, але я бачила  достатньо спаленої картоплі, щоб я мала статистичні підозри.

Нік сидів у складному кріслі трохи осторонь, відкинувшись назад. У руці — склянка. На обличчі — той вираз, із яким він міг виглядати байдужим навіть посеред землетрусу, але Ліліт уже знала: байдужість у Ніка — це просто погано замаскований спосіб дивитися на все уважніше за інших.

Він повільно зробив ковток.

— Ти навіть картоплю перетворюєш на якись допит.

Ліліт повернула голову.

— А ти навіть на барбекю виглядаєш так, ніби зараз винесеш комусь вирок.

— Я можу.

— Не сумніваюся. Просто попередь, щоб ми встигли доїсти.

Фей тихо засміялася.Нік повів плечем, але в кутику його рота з’явилося щось схоже на задоволення.

— Ти дуже багато говориш.

— А ти дуже багато коментуєш.

— Я хоча б по суті.

— Ніку, твоя “суть” зазвичай звучить як образа, яка дорого вдягнулася.

Джо, який краєм ока стежив за ними, хмикнув. Джейсон глянув на нього.

— Щось не так?

— Та ні. Просто… даремно він це робить.

— Що саме?

Джо кивнув у бік Ніка й Ліліт.

— Постійно її провокує.

Джейсон подивився на них уважніше. Ліліт саме щось відповідала Ніку, не підвищуючи голосу, але з тією самою іскрою в очах, яку він уже навчився помічати. Це була не злість. Поки що ні. Це було щось живе, рухоме, небезпечне своєю непередбачуваністю.

— Ти боїшся, що він її образить? — запитав Джейсон.

Джо тихо засміявся. Без насмішки, швидше так, ніби Джейсон сказав щось дуже далеке від реальності.

— За неї ? Ні.

Він подивився на Ліліт м’якше, ніж сам, мабуть, усвідомлював.

— Я її знаю.

Потім перевів погляд на Ніка.

— Я боюся за нього.

Джейсон не відповів одразу, бо  фраза була сказана просто. По-людськи. Без пафосу, але чомусь осіла в ньому важче, ніж мала б.

Тим часом Нік підвівся. Повільно, ліниво, ніби просто вирішив розім’яти ноги, але Ліліт одразу помітила зміну. В його русі було щось інше. Не напад. Швидше виклик, якого він сам, можливо, не планував.

— Ти завжди так дивишся? — сказав він.

— Як?

— Ніби вже виграла.

Ліліт поставила склянку на стіл.

— А ти завжди так говориш, ніби боїшся програти.

Сем, який саме намагався забрати в Алекса м’яч, завмер.

— О, почалося, — прошепотів він.

Алекс повернув голову.

— Що почалося?

— Мама.

Цього виявилося достатньо. Фей перестала наливати напій. Джо повільно видихнув. Джейсон відклав щипці біля мангала. Нік зробив крок ближче до Ліліт.

— Боюся?

— Ти ж почув.

— Ти дуже смілива, коли стоїш тут , а не за кермом.

Вона усміхнулася. Не широко, але так, що Джейсону стало зрозуміло: зараз хтось точно пожалкує, але навряд чи це буде вона.

— Перевіриш?

Фей тихо сказала:

— Ліліт…

Та навіть не повернула голови.

— Що? Ми ж просто розмовляємо.

— Ні, — сказав Джо з іншого боку. — Ви вже не розмовляєте.

Ліліт нарешті глянула на нього і на мить стала м’якшою.

— Все нормально.

— Саме це мене й турбує, — пробурмотів Джо.