РОЗДІЛ 8 Частина 1

Кабінет був тихим.Таким тихим, що місто за панорамними вікнами здавалося не справжнім, а намальованим десь далеко: вогні, рух, дороги, люди, які поспішали жити й навіть не підозрювали, скільки чужих рішень проходить над їхніми головами.

Джейсон сидів у кріслі, відкинувшись назад, із заплющеними очима.На кілька секунд він дозволив собі не думати.

Не рахувати варіанти.Не будувати плани.Не тримати в голові клан, пророцтво, Ліліт, її смерть, її чоловіка, її сина, Ніка, який досі поводився так, ніби його силою затягли в палаючий будинок і ще попросили винести звідти меблі.

Просто тиша. Кілька секунд, а потім думки все одно прийшли.Вони ніколи не питали дозволу.

Спочатку — дрібниці. Басейн. Запах хлорки. Гул голосів. Джо, який сидів на трибунах, нахилившись уперед, і дивився на Сема так, ніби від дитячого запливу справді залежало більше, ніж цифри на табло.

Їхній перший контакт був майже нічим і саме тому спрацював.

Спершу — кивки. Потім коротке “знову ви”. Потім кілька фраз про дітей, тренування, тренера, який свистів так, ніби мріяв бути бойовою сиреною, але життя занесло його в дитячий спорт.

Пізніше Джо ніби випадково сказав:

— До речі, ми ж так і не познайомилися нормально.

Джейсон подивився на нього трохи довше, ніж потрібно.

— Джейсон.

— Джо.

І все. Ні зайвих слів. Ні вражаючого рукостискання. Ні гри. Просто два імені між шумом води й дитячими криками, але цього вистачило.

Дні змінилися тижнями.Тижні — місяцями. І це було дивно, бо нічого особливого наче не відбувалося.

Вони бачилися біля басейну. Іноді сідали поруч. Іноді говорили кілька хвилин. Джо скаржився на мокрі рушники, забуті окуляри, чужих батьків, які знали краще за тренера, як виховувати чемпіонів, і на те, що Сем може пів години шукати шапочку, яка лежить у нього під носом.

Джейсон слухав. Не як стратег. Принаймні намагався і щоразу ловив себе на тому, що це складніше, ніж здавалося.

Бути поруч і нічого не просувати. Не прискорювати. Не натискати. Не підштовхувати людину до потрібного рішення так, щоб вона навіть не зрозуміла, що її вже давно ведуть. Просто стояти поруч. Говорити про дітей. Про змагання. Про те, що батьки на трибунах справді часом страшніші за кланових старійшин.

Ліліт мала рацію.Це було не про план. Це було про людину і саме тому працювало повільніше, але глибше.

Одного дня були змагання. Не великі, не важливі для світу, але для дітей — майже війна. Басейн гув так, ніби всередину запустили окремий маленький хаос і видали всім свистки. Діти стояли біля доріжок, нервували, сміялися, смикали окуляри й намагалися виглядати спокійно. Виходило погано. У всіх, крім Алекса, який міг би стояти перед виверженням вулкана з таким самим обличчям.

Сем, навпаки, жив усім тілом. Він не вмів просто чекати. У нього навіть очікування було схоже на маленьку внутрішню пожежу. Він щось говорив тренеру, потім Алексу, потім сам собі, і, здається, сам із собою сперечався найемоційніше.

Джо сидів поруч із Джейсоном.Виглядав спокійним.Майже, але пальці на коліні видавали його з головою.

— Твій завжди такий зібраний? — запитав він, дивлячись на Алекса.

— Не завжди.

— Просто з вигляду здається, що він уже все прорахував і тепер чекає, коли решта світу наздожене.

Джейсон подивився на хлопця. Алекс саме спокійно поправляв окуляри, поки Сем поруч пояснював йому щось руками так активно, ніби без жестів думка не мала шансів вижити.

— Алекс любить контроль, — сказав Джейсон.

— Хороша риса.

— Не завжди.

Джо повернув голову.

— Не завжди?

— Ти не бачив Алекса, коли він злиться.

— А він злиться?

— Так.

— Просто робить це тихо?

— Переважно.

Джо задумався.

— Зручно.

— Не завжди, — повторив Джейсон.

Джо хмикнув.

— А мій навпаки. Якщо злиться — про це знає басейн, тренер, я, Ліліт, люди на парковці й, можливо, хтось у сусідньому районі.

Джейсон не втримав легкої усмішки.

— Він дуже живий.

— Це ти гарно сказав. Я зазвичай кажу: “Сем, ну хоч п’ять хвилин без драми”.

— Допомагає?

— Ні.

Вони обидва подивилися на доріжки.

Свисток. Діти стрибнули.

Джейсон не стежив за кожним рухом так, як раніше. Він уже знав різницю між ними. Сем ішов у воду, ніби сперечався з нею на характер. Алекс плив рівніше, стриманіше, без зайвого шуму, ніби домовлявся з кожним рухом наперед.

Вони були різні і саме тому помічали один одного.

Після запливу Сем випірнув розчервонілий, з мокрим волоссям на лобі й виразом людини, яка або зараз виграла життя, або програла його через несправедливість всесвіту.

Алекс підплив до нього поруч.

— Сьогодні краще.

Сем глянув на нього підозріло.

— Це комплімент чи підстава?

— Комплімент.

— Від тебе звучить як підстава.

— Бо ти не звик до нормальної критики.

Сем фиркнув.

— А ти не звик нормально хвалити.

Алекс подумав секунду.

— Добре. Було непогано.

— О, Господи, як щедро. Я зараз заплачу від вдячності.

Алекс засміявся. Не голосно, але по справжньому і Сем теж розсміявся, хоча ще хвилину тому був готовий образитися на хлорку, воду й усіх присутніх.

Джейсон побачив це з трибуни і Джо теж.

— Добре, що вони знайшли одне одного, — сказав Джо тихіше.

Джейсон глянув на нього.

— Чому?

— Бо Семові потрібен хтось, хто не буде бігати навколо нього з “ой, ти молодець, не переживай”, коли він сам знає, що міг краще. Йому від цього тільки гірше. А Алекс не сюсюкає.

— Ні.

— І не добиває.

Джейсон перевів погляд на хлопців.

Алекс саме простягнув Сему руку, допомагаючи вибратися з води. Сем щось буркнув, але руку взяв.

— Так, — сказав Джейсон. — Не добиває.

Після запливу Сем вилетів до Ліліт, мокрий, розчервонілий, із очима, у яких було все одразу: образа, гордість, адреналін і потреба, щоб мама прямо зараз підтвердила, що світ ще не закінчився.