РОЗДІЛ 7

Басейн жив своїм звичним божевіллям. Вода билася об бортики, тренер свистів так, ніби намагався пробити комусь череп не руками, а звуком, діти кричали, сміялися, сварилися через доріжки й бігали босими ногами там, де, за логікою, давно мали б уже послизнутися всі.

Запах хлорки щипав ніс. На трибунах батьки пили каву з паперових стаканчиків, удавали спокій і нервували так, ніби зараз вирішувалася доля не дитячого запливу, а щонайменше майбутнє країни.

Джо сидів на лавці, трохи нахилившись уперед, спершись ліктями в коліна. Погляд — тільки на доріжку. Сем стояв біля бортика, смикав окуляри, поправляв шапочку і робив обличчя людини, яка зараз або виграє, або образиться на весь світ хвилин на десять. Максимум на п’ятнадцять, якщо програє некрасиво.

— Давай, Сем, — пробурмотів Джо собі під ніс. Він навіть не помітив, що сказав це вголос.

Поряд стояли інші діти. На сусідній доріжці — хлопчик трохи старший. Світловолосий, зібраний, спокійніший. Не такий, що стоїть і нервово стрибає перед стартом. Навпаки. Він ніби вже всередині себе проплив дистанцію і тепер просто чекав, коли тіло наздожене голову.

Свисток. Діти стрибнули. Вода злетіла білими бризками. Сем рвонув різко. З азартом. Занадто різко, як завжди, бо чекати і правильно розкладати сили він вважав, мабуть, слабкістю характеру. Він плив не ідеально, але вперто. Так, ніби кожен рух був маленькою сваркою з водою.

Інший хлопчик плив інакше. Чітко,зібрано,без зайвого шуму. Наче не боровся з водою, а домовився з нею раніше за всіх.

Джо нахилився ще ближче.

— Давай-давай… ну, давай…

Сем торкнувся бортика другим. Не набагато, але достатньо, щоб його обличчя одразу сказало все, що вихована дитина вголос не скаже.

Алекс випірнув першим, зняв окуляри й глянув на нього збоку.

— Ти знову поспішив на старті.

Сем фиркнув, відкидаючи мокре волосся з чола.

— Зате я швидше розвернувся.

— Ні, — спокійно сказав Алекс. — Ти просто майже врізався в бортик і зробив вигляд, що так було задумано.

Сем на секунду завмер. Потім пирснув.

— Ти дуже розумний, так?

— Мені часто кажуть.

— Завтра обжену.

— Побачимо.

— Побачимо, — передражнив Сем, але без злості.

Вони відштовхнулися від бортика й попливли назад уже повільніше, перекидаючись короткими фразами, яких із трибун майже не було чути.

Джо посміхнувся. Не широко. Так, по-батьківськи, коли дитина дратує, нервує, програє, сердиться, але ти все одно дивишся й думаєш: мій.

— Завжди між собою щось ділять, — почувся голос поруч. Спокійний, рівний, не нав’язливий.

Джо повернув голову. Чоловік стояв трохи збоку. Темний піджак, стриманий вигляд, жодної зайвої метушні. Не схожий на більшості батьків тут. Ті або постійно щось знімали на телефон, або давали поради так голосно, ніби тренер був просто декоративною фігурою.

Цей — просто спостерігав і від цього виглядав дивно.

— Та ні, — відмахнувся Джо. — Це вони не ділять. Це вони…

Він подивився на дітей, підбираючи слово.

— Ростуть.

Чоловік перевів погляд на доріжки.

— Влучно.

Джо глянув на нього уважніше.

— Ваш той світловолосий?

— Так. Алекс.

— Гарно пливе, — сказав Джо. — Видно, що не перший рік.

— Він любить воду.

— Це добре, коли дитина любить, — Джо кивнув. — Бо якщо не любить, а батьки тягнуть, то це вже не спорт, а каторга з рушником.

Чоловік усміхнувся. Ледь, але нормально. По-людськи. Джо це помітив і розслабився трохи більше.

— Мій любить, — продовжив він, киваючи на Сема. — Хоча іноді мені здається, що він більше любить вигравати, ніж плавати.

— Це теж мотивація.

— Та мотивація, звісно. Просто потім пів вечора ходить із лицем, ніби його зрадило все людство, бо програв на пів секунди.

— Він гостро реагує.

— У маму, — сказав Джо автоматично, а тоді коротко засміявся, ніби сам зрозумів, що сказав.

— Добре, що вона цього не чує, бо навіть якби чула, вона б не погодилася. 

— Чому?

— Бо сказала б , що в неї реакції не гострі, а адекватні ситуації.

Джейсон подивився на воду. Там Сем саме щось доводив Алексу руками так активно, що тренер уже глянув у їхній бік.

— Можливо, вона матиме рацію, — сказав він.

Джо хмикнув.

— О, ви її точно не знаєте.

На мить між ними зависла маленька, майже непомітна пауза. Джейсон не зрушив з обличчя нічого.

— Можливо.

Джо цього не помітив. Він уже знову дивився на Сема.

— Давай, малий, не базікай там, пливи вже, — пробурмотів він.

Джейсон мовчав. Він дивився не тільки на дітей. На Джо. На те, як той несвідомо нахиляється вперед, коли Сем стартує. Як стискає пальці, коли син робить поворот. Як посміхається, коли Сем сердиться. Як ніби весь час намагається тримати себе спокійним, але тіло зраджує швидше за слова.

Це не було складним для розуміння. Це було дуже людським і можливо, саме тому Джейсону треба було вчитися дивитися уважніше. Не як стратегу, а як людині.

Свисток знову розрізав повітря. Діти пірнули. Джо нахилився вперед.

— Давай, Сем. Ну давай…

Джейсон стояв поруч і мовчав. Він не втручався, не тиснув , не поспішав. Просто залишився на місці. Перший крок мав бути саме таким. Не ідеальним, не великим. Справжнім настільки, наскільки він зараз умів.

У машині було тихо. Не мертво, а спокійно. Місто ковзало за вікнами світлими плямами, дорога м’яко гуділа під колесами. Алекс сидів поруч, трохи відкинувшись у сидінні, з волоссям ще вологим після душу. Він дивився вперед, але Джейсон бачив: думками хлопець досі був у басейні.

— Той хлопчик, — сказав Джейсон нарешті. — З яким ти сьогодні плив.

Алекс повернув голову.

— Сем?

— Так.

Джейсон дивився на дорогу.

— Це син Ліліт.

Алекс моргнув. Раз, а потім ще раз, ніби інформація не одразу знайшла собі місце.