РОЗДІЛ 5 Частина 1

Він не постукав. Двері відчинилися так різко, що вдарилися об стіну, і в квартирі, де ще кілька годин тому стояла кава, дитячі речі й дивна тиша після вибору, раптом стало тісно.

Ліліт стояла на кухні спиною до входу. Не здригнулася. Навіть не обернулася одразу. Наче знала, що він прийде. Наче чекала саме цього входу: без “добрий вечір”, без ввічливості, без тонкої оболонки нормальності, яку люди натягують на себе, коли насправді готові когось розірвати.

Нік зупинився в коридорі. Дихання збите після дороги. Очі темні, гарячі, небезпечні. Не холодні, ні. Холод був би простішим. Холод можна пережити. А в ньому зараз горіло все, що триста років не мало права вийти назовні.

— Ти…

Він почав і замовк. Голос не послухався. Це розлютило його ще більше. Ліліт повільно повернулася. Не різко. Не з викликом. Просто повернулася й подивилася на нього.

І він побачив не страх. Не здивування, не ту нормальну людську реакцію, яку мав би викликати чоловік, що вривається в чужу квартиру з таким обличчям. Вона дивилася так, ніби вже знала: зараз буде буря і  її треба не перебити , не зупинити, не заговорити, а їй треба дати вийти.

— Ти взагалі розумієш, що ти наробила? — кинув він.

Не питання. Удар,  а вона мовчала. Нік зробив крок уперед.

— Ні. Звісно, ні. Ти не можеш розуміти.

Ще крок. Відстань між ними скоротилася.

— Це не гра, Ліліт. Не “мені захотілося — і я обрала”. Не твоя чергова гостра відповідь. Не спосіб поставити мене на місце.

Вона не відповіла. Тільки дивилася і саме це било по ньому сильніше, ніж якби вона почала сперечатися.

— Ти вчора навіть слухати мене не захотіла, — голос став нижчим, грубішим. — Вигнала. Сказала, що говоритимеш не зі мною, а сьогодні вирішила, що я буду тим, хто стоятиме за твоєю спиною?

Його щелепа стиснулася.

— Ти хоч розумієш, що це означає?

Настала тиша і Ліліт не поспішала її ламати. Вона впізнавала цю лють.  Не його. Свою.

Іншу за формою, іншу за силою, але з того самого місця. З тієї точки, де людині болить так сильно, що вона вже не вибирає слів. Де крик — не напад, а останній спосіб не розлетітися зсередини.

Вона знала це місце, тому не перебивала.

Нік підійшов ще ближче.

— Це назавжди, чуєш?

Голос зірвався і він схопив її за плечі. Сильно, занадто сильно. Пальці вп’ялися в шкіру так, що завтра там будуть синці. Вона стиснула щелепу від болю, але не відвела очей.

— Назавжди, — повторив він майже в обличчя. — Не на тиждень, не на рік, не поки тобі цікаво і не поки ти ще в настрої бути сміливою.

Він смикнув її ближче. Не ніжно, не обережно. Так, ніби хотів змусити її відчути не слова, а вагу того, що вона зробила.

— Ти помреш.

Він сказав це різко. Грубо. Без жодної спроби пом’якшити.

— Не красиво. Не символічно. Не “моє життя зміниться”. Ти фізично помреш. Твоє серце зупиниться. Твоє тіло може не витримати. Кров може не прийняти. І не буде гарантії, що ти повернешся.

Його хватка стала жорсткішою.

— Розумієш? Не буде.

Ліліт дихала рівно настільки наскільки могла. Плечі боліли. Дуже, але вона не дала цьому болю стати відповіддю.

— А якщо повернешся, — продовжив він, і в голосі з’явилася вже не тільки лють, а щось темніше, старше, — то думаєш, буде легше?

Він нахилився ближче.

— Ти будеш дивитися, як вони старіють, як хворіють,  як помирають. Твій чоловік, твоя мама, друзі. Люди, які зараз для тебе — світ. Один за одним. Рік за роком. І ти нічого не зможеш зробити.

Він притис її до стіни. Не так, щоб зламати,  але так, щоб вона відчула межу.

І він сам її відчував. Ось що було найстрашніше. Він не втратив контроль повністю. Він тримався за нього зубами, але лють просочувалася через пальці, через дихання, через те, як його тіло нависло над нею.

— Це і є безсмертя, — сказав він тихіше. — Не вічна молодість. Не краса. Не дорогі будинки й довге життя, в якому можна встигнути все. Це життя довше, ніж ти витримаєш.

Вона мовчала.

— А ти просто взяла фото і сказала: “він”.

Його пальці стиснулися ще раз.

— Наче вибирала ніж, який хочеш покласти біля ліжка. На провсяк випадок.

На мить у його очах щось змінилося. Лють не зникла, але під нею прорвалося інше...

Те саме, що вилетіло в кабінеті перед Джейсоном і, мабуть, досі палило його зсередини.

— Чому я?

Тепер це прозвучало не як напад. Не повністю, а глухо, збито, майже злісно саме через те, що надто чесно.

— Чому саме я?

Вона не відповіла одразу і  не тому, що не мала відповіді. Вона чекала, поки в його питанні догорить останній крик. Нік дивився на неї важко. Дихання рване. Руки все ще на її плечах.

— Ти не знаєш мене, — сказав він. — Не знаєш, що я можу зробити. Не знаєш, яким я буваю, коли перестаю себе тримати. Ти думаєш, побачила щось там у мені? Темряву? Силу? О, як зручно. Дуже романтично.

Сміх вийшов короткий і порожній.

— А якщо я зламаю тебе?

Ось тут вона підняла руку. Повільно. Поклала долоню на його зап’ястя. Не рвонула, не вчепилася. Просто торкнулася.

— Відпусти.

Він не відпустив. Кілька секунд вони стояли так близько, що кожен її вдих упирався в його груди.

— Ніку.

Вона сказала його ім’я тихо. Без прохання, без страху, як межу і  він відступив. Сам.

Наче тільки тепер зрозумів, наскільки сильно тримав.

Ліліт не потерла плечі. Не дала йому цього маленького доказу болю, хоча він і так бачив. Вона просто відійшла на кухню.

Тихо. Звично.Наче не він щойно притиснув її до стіни. Наче не він лишив свої пальці на її шкірі.

Наче в цій квартирі зараз не пахло люттю, алкоголем і чимось небезпечним, що ледь не перейшло межу.

Вона взяла пляшку. Дві склянки. Налила.

Нік дивився на неї так, ніби вона остаточно з’їхала з глузду, а вона підійшла й простягнула йому одну склянку.