РОЗДІЛ 4 Частина 2

Машина йшла рівно. Занадто рівно для того, що Джейсон віз із собою.

Місто за вікном жило, як завжди. Фари ковзали дорогою, хтось поспішав через перехід з пакетом у руці, біля кав’ярні сміялися люди. Звичайний вечір. Звичайне життя. Світ навіть не здогадувався, що в одній квартирі жінка щойно зробила вибір, від якого в старому домі на пагорбі скоро трісне повітря.

Ліліт обрала Ніка.

Не того, з ким було б спокійніше. Не того, хто викликав довіру. Не того, хто міг би м’яко провести її через клятву, страх, правила й нове життя.

Ніка.

Чоловіка, якого вона вчора фактично виставила з розмови. Чоловіка, якому сказала в очі, що він їй не подобається і саме це не вкладалося в жодну схему.

Джейсон уже бачив у ній характер. Сарказм, яким вона захищалася швидше, ніж встигала подумати. Упертість. Цю дивну здатність дивитися прямо, навіть коли нормальна людина відвела б очі, зробила б крок назад, попросила б часу.

Але це було інше.

Спершу її вибір здавався нелогічним. Майже абсурдним. Ніби вона ткнула пальцем у найнебезпечніше фото на столі й сказала: “Оце. Давайте зробимо моє життя ще веселішим”.

А потім пояснила. І в цьому поясненні не було хаосу, не було дитячої впертості, не було дурної сміливості людини, яка просто не розуміє наслідків.

Вона розклала свій вибір так чітко, що на кілька секунд Джейсон забув: перед ним смертна жінка, якій трохи менше сорока, а не хтось, хто вже прожив кілька життів і давно навчився дивитися в темряву без ілюзій.

Ось це й вибивало з рівноваги. Її неможливо було прорахувати, але коли вона пояснювала себе — у цьому була страшна, майже безжальна логіка.

Він стиснув кермо.

Нік. Знову все вдаряло в Ніка.

Джейсон не поклав його фото перед Ліліт із надією. І не прибирав його зі страху. Просто правила клану були старші за зручність. Кожен, хто мав право стати наставником, мав бути перед нею.

Усі. Навіть той, хто вже давно стояв біля виходу.

Джейсон змирився з тим, що Нік піде. Не легко, не швидко, не до кінця, мабуть.

Але змирився настільки, наскільки взагалі можна змиритися з тим, що єдина кровна людина, яка залишилася від твого початку, одного дня просто піде з дому й не озирнеться.

Нік ішов до цього не рік. Можливо, триста років.

Відходив по шматку. Від клану, від правил, від дому, від нього. Від усього, що колись тримало. Вічність не зробила його спокійнішим. Вона заточила його. Зробила гострим, як уламок скла, який краще не стискати в руці, навіть якщо це єдине, що в тебе залишилося.

І тепер смертна жінка, яка знала його менше доби, зробила те, чого не змогли ні кров, ні обов’язок, ні Фей, ні сам Джейсон. Зупинила його. Не проханням, не любов’ю, не переконанням.

Вибором.

І найгірше — вона знала, що буде лють. Вона сама сказала: він захоче мені зашкодити. Не тому, що добре знала Ніка. Вона його не знала, а тому, що прочитала , як читають небезпечну людину, яка ще не встигла зробити крок, але вже видала себе диханням.

Джейсон не знав, наскільки далеко Нік зайде і це було перше по-справжньому неприємне відчуття за весь вечір.

Машина звернула з головної дороги. Попереду з’явився маєток. Той самий дім.

І вже зовсім інший вечір.

Джейсон зупинився біля входу й кілька секунд просто сидів у темному салоні, тримаючи руки на кермі. Остання тиха мить. Потім відчинив дверцята і пішов всередину.

Дім зустрів його старою тишею.У цих стінах навіть кроки звучали так, ніби мали пам’ять.

Кабінет був напівтемний: важкі штори, темне дерево, запах паперу й каменю. Повітря густе, ніби в ньому осіли всі розмови, які тут колись не договорили.

Фей стояла біля столу.Світла, тендітна, майже невагома в цій темній кімнаті. Але очі — уважні, живі. Вона повернулася до Джейсона одразу.

Не спитала. Питання вже було в її погляді.

Нік стояв біля вікна спиною до них. У руці — келих із темною рідиною. Крутив його між пальцями й дивився на місто внизу так, ніби його взагалі не стосувалося те, що зараз скаже Джейсон.

Саме тому було ясно: стосується.

Джейсон глянув на Фей. Короткий рух очима в бік дверей. Вона зрозуміла одразу. На секунду її погляд ковзнув до Ніка. Там було щось м’яке. Тривожне. Таке, чого він, стоячи спиною, не міг побачити.

Потім Фей вийшла. Тихо без зайвих слів. Двері зачинилися за нею не до кінця. Фей ніколи не йшла далеко, коли дім починав тріщати.

У кабінеті стало щільніше. Нік не обертався.

— Вона вибрала ?

Голос рівний. Наче йшлося про погоду.

— Так.

— Чудово.

Він зробив ковток.

— Пророцтво, клятва, урочисті обличчя, старі правила й усі ваші улюблені драматичні ритуали. Можеш відкривати шампанське.

Джейсон підійшов до столу й поклав темний конверт.

Нік нарешті повернув голову.

— Це що?

— Її вибір.

Келих завмер у його руці. Не надовго. На мить, але ця мить уже була першою тріщиною.

— І ти приніс мені це, бо?..

— Відкрий.

Нік подивився на нього уважніше.

— Джейсоне.

— Відкрий, Ніку.

Тиша натягнулася між ними.

Нік поставив келих на підвіконня, узяв конверт і розірвав край. Рухи повільні занадто спокійні. Так буває, коли тіло ще не знає, що за секунду йому стане нікуди подіти лють.

Фото вислизнуло на долоню і світ зупинився.

Нік дивився на власне обличчя. Знайоме до дрібниць і водночас чуже, як вирок, який принесли тобі у твоєму ж обличчі.

— Ні.

Тихо. Майже без звуку. Потім повітря в кімнаті зламалося.

Келих полетів у стіну. Скло вдарилося об камінь, розлетілося дрібними уламками. Темна рідина потекла вниз, залишаючи пляму, схожу на брудну кров.

— Ні!

Голос ударив у стіни.

— Тільки не це.

Фото впало на стіл. Нік відступив. Раз, другий. Провів рукою по волоссю, стиснув пальці так, ніби хотів вирвати з голови саму думку.