РОЗДІЛ 3 Частина 1

Тиша тут була іншою. Не такою, як уночі, коли кожен звук у квартирі раптом стає підозрілим. Не такою, як після того дзвінка, коли навіть повітря ніби слухало разом із нею.

Це була її тиша. Та, яку вона любила. Та, яку обирала сама. Квартира дихала спокоєм. Ранкове світло ліниво розповзалося по стінах, по кухонному столу, по чашці кави, яка ще парувала біля її руки. Місто за вікном прокидалося неохоче. Хтось унизу гримнув дверцятами машини. Десь загавкав собака. На дорозі коротко просигналила машина, і цей звук одразу розчинився в ранковій млявості.

Ліліт сиділа за столом і вперше за довгий час нікому не була потрібна. Ні Сему з його “мам, де моя кофта”. Ні Джо з його “ти не бачила мої ключі”. Ні роботі. Ні чужим проблемам, які завжди якимось дивом знаходили її швидше, ніж вона встигала допити каву.

Тільки вона. Тільки ця чашка. Тільки кілька хвилин, у яких можна було не бути ні дружиною, ні мамою, ні сильною, ні зручною, ні тією, яка має все витримати.

Просто сидіти. Просто дихати , але навіть ця тиша сьогодні була нечистою. Вона щось тримала в собі. Вчорашній дзвінок. Він не закінчився. Не по-справжньому. Він завис десь між стінами, між її ребрами, у пальцях, які раз у раз самі тягнулися до телефону.

“Розмова і вибір”.

Ліліт зробила ковток кави й скривилася. Не від смаку.

— Маячня, — тихо сказала вона.

Сказала, ніби це могло щось змінити. Ніби якщо назвати дивне дивним, воно знову стане неважливим. І саме в цей момент пролунав дзвінок у двері. Вона завмерла з чашкою в руці. Не злякалася. Ні.

Ліліт взагалі рідко дозволяла собі злякатися першою. Зазвичай спершу злилася, потім язвила, потім уже десь глибоко визнавала, що, можливо, таки було страшно , але тіло все одно відреагувало швидше. Вона повільно поставила чашку на стіл.

— Тільки не сусідка знову зі своїм “у вас машина не так стоїть”, — пробурмотіла собі під ніс.

Підійшла до дверей. Зупинилася. Подивилася у вічко. І на секунду просто застигла. За дверима стояли троє. Не кур’єр. Не сусідка. Не поліція. Троє людей, які виглядали так, ніби або помилилися адресою, або зараз запропонують їй щось дуже дороге, дуже незаконне, або дуже релігійне.

Ліліт повільно відчинила двері і перше, що вона відчула, було не здивування… Дискомфорт.

Такий дивний, фізичний дискомфорт, ніби хтось зайшов у її особистий простір ще до того, як переступив поріг.

Світловолоса дівчина стояла трохи попереду. Маленька. Тендітна. Майже крихітна. На перший погляд — така, що її хочеться посадити під плед і дати теплий чай. Якби дивитися здалеку, можна було б подумати: дуже молода. Майже дитина.

Та очі все псували. Карі. Великі. Спокійні. Занадто спокійні для такого обличчя. У них було щось таке, що не вкладалося в слово “молода”. Так дивляться не ті, хто мало бачив. Так дивляться ті, хто бачив забагато й навчився не кричати про це.

Ліворуч від неї стояв чоловік. Високий. Світло-русяве волосся. Чіткі риси обличчя. Ті самі, на які дивляться двічі, навіть якщо не хочуть. Міцна статура, розслаблена поза, темно-карі очі, які дивилися прямо. Занадто прямо. Погляд людини, яка звикла заходити в кімнату й одразу ставати проблемою для всіх, хто там був до нього.

І третій. Він стояв трохи осторонь. Темне, майже чорне волосся. Смуглява шкіра. Сині очі. Не просто сині. Холодні. Такі спокійні, що це вже не було спокоєм. Це було щось інше. Контроль, доведений до межі. Мовчання, яке мало вагу.

Ліліт відчула, як усередині щось ледь ворухнулося.. Не страх ,не захоплення, щось гірше… Зацікавлення.

Вона одразу розсердилася на себе за це.

— Доброго ранку, — сказав світловолосий чоловік.

Ліліт подивилася на нього. Потім на дівчину. Потім знову на мовчазного темноволосого.

— Ні, — сказала вона й уже хотіла зачинити двері.

Світловолосий ледь усміхнувся.

— Ми ще нічого не сказали.

— Саме тому я й кажу “ні”. Поки ще не пізно.

Він моргнув. Дівчина поруч трохи нахилила голову, ніби їй стало цікаво.

Темноволосий мовчав. Найнебезпечніші завжди мовчать, поки інші псують перше враження.

— Ліліт, — сказав світловолосий.

Її ім’я в його голосі прозвучало неправильно. Не так, як вимовляють ім’я незнайомої людини. Вона застигла. Усмішка зникла не повністю, але стала гострішою.

— О. То ми вже на ім’я.

— Нам треба поговорити.

— Вам треба записатися.

— Це важливо.

— Усі так кажуть. Минулого разу мені так само сказали, коли пропонували змінити інтернет-провайдера.

Світловолосий чоловік повільно видихнув.

— Ми не продаємо інтернет.

— Чудово. Тоді ви з тих, хто ходить від дверей до дверей із брошурами про спасіння? Бо якщо так, то я безнадійна. Можете одразу викреслювати.

Дівчина опустила очі. Майже непомітно,але Ліліт встигла побачити: вона стримує усмішку. Світловолосий теж побачив і йому це явно не сподобалося.

— Ми говорили вчора, — сказав він.

І от тепер стало не смішно.Не повністю. Ліліт повільно перевела на нього погляд.

— Це був ти?

— Так.

— Тоді тим більше ні.

Вона спробувала зачинити двері. Він не поставив ногу. Не торкнувся дверей. Не зробив нічого грубого й очевидного. Просто залишився стояти. І чомусь цього вистачило, щоб двері не зачинилися. 

Ліліт це страшенно не сподобалося.

— Слухай, красунчику, — сказала вона тихіше, — я не знаю, хто ти, що ти собі придумав і чому вирішив, що зранку я мрію бачити біля дверей трьох людей із секти “ми знаємо про тебе більше, ніж треба”, але в мене немає настрою.

Його брова ледь сіпнулася.

— Я не красунчик.

— Це не комплімент. Це спосіб ідентифікації.

Дівчина вже точно усміхнулася. Темноволосий чоловік опустив погляд. На одну секунду,але Ліліт помітила.

О, прекрасно. Хоч хтось із них живий.Промайнуло у неї в голові. 

— Мене звати Нік, — сказав світловолосий.