РОЗДІЛ 2

Для Джейсона час давно перестав бути тим, чим був для інших. Люди рахували роки. Дні народження. Річниці. Перші зморшки біля очей. Останні зустрічі, після яких ще місяцями повертаєшся подумки й вигадуєш слова, які треба було сказати тоді, а не потім.

Він уже давно так не рахував. Не тому, що забув. Навпаки. Він пам’ятав занадто багато, і саме тому в якийсь момент перестав давати часу імена. День. Рік. Століття. Усе зливалося в довгий, майже безшумний рух. Змінювалися міста, мови, одяг, зброя, способи брехати одне одному. Люди навчились ховати ножі під костюми, страх — під ввічливість, жадібність — під красиві слова, але самі люди майже не змінилися. Вони все ще боялися. Все ще хотіли більше. Все ще продавали одне одного заради влади, грошей, безпеки або любові, яку самі ж потім нищили.

Джейсон бачив це понад п’ятсот років. Іноді йому здавалося, що він утомився не від життя. Від повторення. Він навчився помічати речі раніше, ніж їх усвідомлювали інші.

Страх — ще до того, як людина називала його страхом. Брехню — ще до того, як вона ставала словами. Бажання — ще до того, як воно встигало сховатися за чемною усмішкою.

Колись це здавалося перевагою. Потім — прокляттям. Тепер просто було частиною нього, як шрам, до якого давно звик, але який усе одно ниє перед бурею.

Будинок стояв осторонь міста, на висоті, звідки вогні внизу здавалися не життям, а декорацією. Вони мерехтіли. Рухалися. Дихали , але сюди не діставали.

Цей дім не був просто великим. Він був старим не стінами, а мовчанням усередині них. Темний камінь. Високі стелі. Важкі двері, які не скрипіли, бо за ними надто давно доглядали. Повітря тут завжди було трохи густішим, ніж мало б бути, ніби в ньому осіло все, що колись сказали, приховали або не наважилися вимовити.

Тут не було випадкових речей. Кожна річ мала свою історію. Кожна стіна щось пам’ятала. І кожен, хто заходив сюди вперше, майже одразу відчував: це місце не зовсім людське.

У великому кабінеті, де напівтемрява трималася навіть удень, були двоє.

Джейсон стояв біля вікна. Звично. Місто під ним жило своїм життям, але він дивився не на нього. Радше крізь нього. Так, ніби десь за тими вогнями ще можна було знайти щось, що він колись втратив.

П’ятсот років — достатньо, щоб навчитися не чекати… І недостатньо, щоб забути, чого саме чекаєш.

— Ти знову робиш вигляд, що все це має сенс.

Голос Ніка прозвучав із боку столу. Спокійно. Майже ліниво , але  Джейсон знав цей тон занадто добре. У Ніка байдужість майже ніколи не була байдужістю. Це була броня. Іноді тонка. Іноді така стара, що її вже можна було прийняти за шкіру.

Джейсон не обернувся.

— Я хоча б не роблю вигляд, що мені байдуже.

Нік тихо всміхнувся. Без радості. Він стояв, спершись на край столу, схрестивши руки. На вигляд — розслаблений. Насправді — зібраний так, ніби давно стояв однією ногою за дверима...

І не цього кабінету. Клану ! 

Джейсон знав… Звісно, знав.

Нік ніколи не йшов одразу. Він спершу зникав частинами. Пізніше повертався. Довше мовчав. Рідше залишався за одним столом. Частіше дивився так, ніби кожна стіна в цьому домі стояла між ним і повітрям.

Це рішення не народилося сьогодні. Воно не впало на нього після чергової сварки. Воно росло в ньому роками, тихо й уперто, як тріщина в камені. Просто одного дня тріщина стала ширшою за все, що ще могло її втримати.

— П’ятсот років, Джейсоне, — сказав Нік. — П’ятсот. І ти досі віриш у ці легенди?

— Це не легенди.

Джейсон сказав це спокійно. Занадто спокійно. Нік почув у його голосі те, що чув завжди, коли мова заходила про пророцтво. Не сумнів. Впертість.

Джейсон знав цю історію ще з дитинства. Йому розповідав її батько — тихо, майже пошепки, ніби навіть стіни не мали чути зайвого.

Жінка з нащадком. Клан, який вона обере. Рівновага, яку вона змінить, коли прийде час великого протистояння. Люди. Безсмертні… і  ті, кого більшість вважала лише страшними казками, бо так було легше спати ночами.

Одні клани вірили. Інші сміялися. Треті шукали її століттями просто тому, що не могли дозволити собі не шукати.

А Джейсон пам’ятав голос батька. Можливо, саме тому ніколи не зміг викинути це пророцтво з голови, навіть тоді, коли дуже хотів.

— Звісно, — Нік кивнув так, ніби погоджувався, хоча не погоджувався ні з чим. — Це дуже зручна казка. Щоб було за що триматися, коли більше нічого не лишилось.

Джейсон нарешті обернувся. Тиша між ними змінилася. Не стала гучнішою. Просто перестала бути порожньою. Нік дивився на нього прямо і цього разу не ховався за усмішкою.

— Я йду, — сказав він.

Без виклику. Без театру. Просто факт. Джейсон повільно відступив від вікна.

— Ти вже вирішив?

— Я вирішив це давно.

— І мовчав.

— А ти не питав.

Це було правдою. Саме тому різало сильніше. Джейсон зробив кілька кроків уперед. Не швидко. У цьому домі ніхто не поспішав, коли розмова могла щось зламати.

— Ти розумієш, що це означає?

— Краще за тебе.

— Жоден клан тебе не прийме.

— Мені не потрібен клан, щоб вижити.

— Це не про виживання, Ніку.

— А про що? — Нік трохи нахилив голову. — Про родину? Про обов’язок? Про місце, яке за мене давно визначили?

Джейсон стиснув щелепу. Цю розмову вони відкладали занадто довго. Можливо, століттями. Просто раніше Нік кидав окремі фрази, а Джейсон робив вигляд, що не чує… Або  чув і мовчав, бо мовчання було зручнішим. Тепер удавати було пізно.

— Після виходу ти не зможеш повернутися, — сказав Джейсон тихіше.

Нік усміхнувся куточком губ.

— Можливо, саме це мені й потрібно.

Він не дивився на Джейсона, коли сказав це і  в цьому було більше правди, ніж у всьому його сарказмі за останні роки. Джейсон затримав на ньому погляд.

— Між нами було всяке, — сказав він нарешті. — Але ти не зобов’язаний іти.