ПРОЛОГ

Біль не був найстрашнішим.

Найстрашніше було те, що вона все ще була при свідомості.

Світ навколо сипався, як розбите скло — уривками, спалахами, темними провалами. Холодний бетон під ногами, різке світло ламп, запах сирості і металу.

Підземна парковка. Порожня.

І тільки голоси.

— Ставай на коліна.

Спокійно. Майже ліниво.

Наче це було щось звичне.

Вона підняла голову повільно. Занадто повільно.

Кров затікала в очі, розмиваючи все червоним. Губи були розбиті, дихання рвалося, тіло вже майже не слухалося.

Але вона стояла. Не тому, що могла.

А тому, що не дозволяла собі впасти.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить, — ще один голос, трохи ближче. —    Просто зроби це легше для себе.

Легше?

Вона на мить заплющила очі.

І всередині, крізь біль, крізь темряву, крізь страх… з’явилося щось інше.

Не слабкість.

Впертість.

Тиха. Жорстка. Непохитна.

Вона відкрила очі.

І ледве чутно, але чітко сказала:

— Я… краще помру.

Тиша. На секунду.

Наче навіть вони не очікували.

А потім — удар.

Світ зник.

І повернувся різко, як постріл.

Біль накрив її хвилею. Глухий, важкий, такий, що перехоплював подих. Кожен рух ставав окремим зусиллям, кожен вдих — боротьбою.

Вона хитнулася.

І  впала. Але свідомість залишилася. 

Не зараз. Ще ні.

Бо всередині залишалося одне.

Одна думка.

Не чітка. Не оформлена.

Але жива.

Вона не могла піти… не подумавши про нього.

Образ не складався.

Тільки відчуття.

Тепло. Сила.
Щось, що тримало її тут, коли вже нічого не мало значення.

Ще один удар. І ще.

Коліна підкосилися. Світ поплив.

Звуки стали глухими, далекими, ніби через воду.

— Вона ще жива?

   — Та ні, подивись на неї…

Чужі голоси. Холодні. Байдужі.

Вона більше не намагалася встати.

Тіло не слухалося.

Темрява підбиралася повільно, впевнено.

І вперше за весь цей час вона дозволила їй наблизитися.

Не тому, що здалася.

А тому, що більше не могла триматися.

Останній вдих зірвався.

І перед тим, як усе зникло, вона вчепилася в ту саму думку ще раз.

Він. Не образ. Не ім’я.

Просто відчуття, що він є.

І що цього достатньо.

Кроки. Десь зверху. Поспіх.

— Господи… тут хтось є!

Інший голос, різкий, зляканий:

— Вона мертва?..

Хтось нахилився ближче.

Холодні пальці торкнулися шиї.

— Ні… ні, зачекай       

— Вона… вона дихає!

Шум. Різкий. Живий.

— Викликай швидку! Швидко!

Світло знову прорізало темряву.

Грубо. Боляче.

Її тіло ледве ворухнулося.

Ледь.

Але цього вистачило.

— Вона жива!

Голоси стали ближчими.

Гучнішими. Справжніми.

А вона… вже не чула.

Темрява нарешті забрала її повністю.

І ніхто з тих, хто стояв тоді над нею, не знав, що саме в цю ніч

вони знайшли не просто дівчину,  яка дивом вижила.

Вони знайшли ту,  яка ще навіть не здогадувалася,

ким стане.