ПРОЛОГ

Біль був не найстрашнішим. Найстрашніше — вона все ще все розуміла. Не повністю. Уривками.

Холодний бетон під щокою. Різке світло ламп десь угорі. Запах вогкості, пилу й металу. Власна кров у роті — тепла, густа, з присмаком іржі. Підземна парковка була майже порожня. Майже , бо вони ще були тут.

— Ставай на коліна.

Голос прозвучав спокійно. Навіть нудно. Наче він просив її не вперше. Наче це була звичайна дрібниця: впасти, підкоритися, визнати, що вони сильніші.

Ліліт повільно підняла голову. Занадто повільно. Світ хитнувся. Лампа над нею розпливлася білою плямою. Кров затікала в око, і вона моргнула, але стало тільки гірше. Губи пекли. Дихання рвалося короткими, болючими ковтками. Одна рука майже не слухалася. У ребрах щось різало при кожному вдиху, але вона стояла. Не тому, що могла. Просто падати перед ними було не можна.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить? — сказав інший. Уже ближче. — Просто зроби собі легше.

Легше. Вона ледь не засміялася. Не змогла. У роті одразу стало більше крові. Легше — це було б упасти ще на початку. Легше — плакати. Легше — просити. Легше — зробити, як вони хочуть, і сподіватися, що тоді все швидше закінчиться.

Ліліт заплющила очі. На секунду. Тільки на секунду, бо якщо довше — тіло могло вирішити, що вже досить , а їй ще не було досить. Десь усередині, під страхом, під болем, під тим тваринним бажанням вижити, піднялося щось тверде. Не хоробрість. Хоробрість звучала б занадто красиво. Це була впертість. Гола. Зла. Майже дурна. Та сама, через яку люди іноді не виживають, але все одно не відступають.

Вона відкрила очі. Подивилася на того, хто стояв перед нею. І сказала тихо, розбито, але чітко:

— Я краще помру.

На мить стало тихо. Вони справді не чекали цього , а потім він ударив. Світ зник. Не плавно. Наче хтось різко вимкнув світло.

А тоді повернувся — уривком, болем, повітрям, якого не вистачало. Ліліт уже була на бетоні. Вона не пам’ятала, як впала. Тільки відчула холод під собою і те, як тіло більше не хоче бути тілом. Воно хотіло здатися. Лежати. Не рухатися. Не дихати, якщо дихання так болить , але свідомість ще трималася.

Ніби хтось зачепив її за тонку нитку й не давав провалитися остаточно. Ще ні. Ще трохи.

Бо в ній залишалася одна думка. Не чітка. Не оформлена словами. Просто хтось.

Вона не бачила обличчя. Не могла згадати голос. Не могла навіть втримати ім’я.

Тільки відчуття. Тепло. Сила.

Щось таке, за що її свідомість вчепилася, коли вже не було за що. Ще один удар. Потім ще. Вона вже не знала, де саме болить. Боліло все одразу. Звуки стали глухими, далекими, ніби парковка раптом наповнилася водою, а вона лежала десь на дні.

— Вона ще жива?

— Та подивись на неї…

Голоси. Чужі. Байдужі. Наче вони говорили не про людину, а про зламану річ, яка більше не становить інтересу.

Ліліт спробувала вдихнути. Не вийшло одразу. Потім вийшло. Коротко. З хрипом. Вона більше не намагалася встати. Не тому, що здалася. Просто тіло вже не питало її дозволу.

Темрява підійшла ближче. Дуже близько. Вона відчула її майже фізично — як тінь, що нарешті накриває обличчя і дозволяє не бачити світла.

І вперше за весь цей час Ліліт не відштовхнула її. Втомилася. Боже, як же вона втомилася. Останній вдих зірвався десь у грудях.

Перед тим як усе зникло, вона знову вчепилася в те саме відчуття.

Він. Не образ. Не ім’я. Просто знання, що десь він є... І чомусь цього вистачило, щоб не піти зовсім.

Кроки пролунали не одразу.

Спочатку був різкий скрегіт дверей. Потім чиїсь швидкі голоси. Занадто живі для цього місця.

— Господи… тут хтось є!

Потім інший голос, уже ближче:

— Вона мертва?..

Хтось опустився поруч. Обережно, але поспішно. Холодні пальці торкнулися її шиї. Секунда. Друга.

— Ні… ні, зачекай…

Голос зірвався.

— Вона дихає.

Потім усе стало шумом.

— Викликай швидку! Швидко!

— Дівчино, ви мене чуєте?

— Обережно, не рухай її!

Світло знову прорізало темряву. Боляче. Нестерпно. Її тіло ледь здригнулося. Майже непомітно. Може, то був просто рефлекс. Може, остання впертість, яка ще не зрозуміла, що можна зупинитися , але цього вистачило.

— Вона жива!

Голоси стали ближчими. Справжнішими , але Ліліт уже не чула. Темрява нарешті забрала її повністю.

І ніхто з тих, хто стояв тоді над нею в підземній парковці, не знав, що знайшов не просто побиту жінку, яка якимось дивом ще дихала.

Вони знайшли ту,  яка ще навіть не здогадувалася, ким стане і яка одного дня навчиться вставати навіть після смерті.

Від автора 🖤

Якщо вас зачепив початок — додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити історію.
Попереду буде багато вибору, болю, вічності й почуттів, від яких неможливо просто відвернутися.
Буду дуже рада вашим коментарям — мені справді цікаво, що ви відчуєте під час читання.