4.2

Страх на мить паралізував рухи, але жага до життя змусила Емілі діяти. Вона згрупувалася й відштовхнулася від вузького карниза, ледь не впавши на слизьку бруківку провулка. Біль від удару пронизав щиколотку, проте дівчина втрималася на ногах. Угорі, у вибитому вікні кабінету, знову спалахнуло сліпуче блакитне світло, супроводжуване гучним вибухом і лютим запеклим сичанням.

Вона не мала часу чекати чи перевіряти, чи живий Кіріан. Якщо ця потвора дійсно йшла за чимось що належало Ітану, то залишатися поруч із будівлею означало добровільно стати здобиччю.

Емілі кинулася вперед. Вона бігла заплутаними лабіринтами провулків, де нічні тіні ховали її від сторонніх очей. Дощ, що раптом уперто почав сікти по обличчю, змивав залишки переляку, замінюючи їх холодною розсудливістю.

За кілька кварталів, заховавшись під навісом покинутої пекарні, вона нарешті зупинилася, щоб перевести подих. Легені горіли, серце стукало в ребра, наче пташка в клітці. Емілі тремтячими від холоду й адреналіну пальцями дістала з кишені щоденник Ітана й знову розгорнула його на останніх сторінках. Серед квапливих записів її око зачепилося за адресу, яку вона пропустила першого разу: «Прей приймає в своїй лабораторії біля Західних Воріт».

Це була єдина зачіпка. Якщо Кіріан  правий, і її брата дійсно причетний до катастрофи, відповіді ховалися саме там — у руїнах чи таємній лабораторії Генріха Прея.

Шлях до Західних Воріт зайняв майже годину. Вулиці ставали дедалі темнішими й занедбанішими. Будівля в якій знаходилась лабораторія Прея стояв на самій околиці міста, оточений високим кам'яним парканом із напівзруйнованими залізними гратами. За ними вимальовувався похмурий силует триповерхового будинку з розбитими вікнами та обвугленим дахом — слідами того самого вибуху, про який говорило все місто.

Навколо панувала мертва тиша. Емілі обережно прослизнула крізь пролом у огорожі, намагаючись не шуміти на мокрому гравії.

Вхідні двері особняка були вибиті вибуховою хвилею й звисали на одній петлі. Усередині пахло згарищем, сирістю та важкою, задавненою магією. Емілі дістала свій захисний амулет, який зараз ледь помітно мерехтів, вказуючи на залишки арканних чарів у повітрі.

Крокуючи темним холом, дівчина переступала через уламки меблів, розбитий кришталь та обвуглені книги. Вона спустилася важкими кам'яними сходами до підвалу — туди, де, за логікою, мала розміщуватися лабораторія.

Тут руйнування були найстрашнішими. Стіни вкривала чорна кіптява, а посередині великої зали зяяв величезний кратер із розплавленого каменю.

Емілі підійшла до краю кратера й присіла. На дні, серед попелу, щось вилискувало. Вона обережно спустилася нижче й підняла з землі уламок срібного браслета. На його внутрішньому боці були викарбувані ініціали: *«І. В.»*.

Це був браслет її брата. Ітан дійсно був тут під час вибуху.

- Ви не повинні були сюди приходити, Емілі, - рознісся ехом знайомий, важкий голос.

Емілі різко обернулася. На верхній сходинці підвалу стояв Кіріан де Бюрей. Його темний плащ був обпалений на плечі, а на щоці темніла свіжа подряпина, але сам він тримався впевнено й непохитно. У його руках більше не було стилету, проте погляд чорних очей був гострішим за будь-яку зброю.

- Ви живі... - мимовільно мовила Емілі, міцно стискаючи в кулаку браслет Ітана.

- Тіньові гончі тупі, хоч і небезпечні, — Кіріан повільно спустився сходами, зупинившись за кілька кроків від неї. - Я сподівався, що після того, що сталося в кабінеті, ви підете до Бюро або заховаєтеся. Але ви вирішили грати в детектива далі.

- Це життя мого брата! - вигукнула вона, знявши із себе залишки страху. - Я знайшла його щоденник. Він вів власне рослідування проти Прея! А це, — вона вказала на кратер, — це не його вина! Його підставили!

Кіріан подивився на уламок браслета в її руці, а потім перевів погляд на її обличчя. Його вираз дещо пом'якшав, втративши свою звичну холодність.

- Я не можу бути на 100% впевненим, що ваш брат був випадковою жертвою чи причетний до цього, Емілі, — тихо промовив слідчий. — Саме тому мені потрібно побачити тещо ви знайшли в сховку свого брата.