3.1

Вечірня прохолода вдарила в обличчя, щойно Емілі ступила за поріг під'їзду. Вулиці міста вже занурилися в напівтемряву, а магічні ліхтарі кидали на мокру бруківку тьмяні бурштинові плями. Зазвичай о цій порі вона почувалася тут у безпеці, але тепер кожен шелест листя й тінь від карнизів змушували серце стискатися від тривоги.

Ресторан «Фенікс» розташовувався за кілька кварталів - на межі між багатшим центром та діловою частиною міста. Емілі йшла швидким кроком, притискаючи лікоть до внутрішньої кишені плаща, де лежав амулет. Думки про брата не давали спокою. Ітан завжди був для неї опорою. Після смерті батьків саме він узяв на себе всі турботи, прагнучи забезпечити їм нормальне життя. Навіщо йому було лізти в секретні розробки Генріха Прея? Чим взагалі алхімік міг зацікавити власника ресторану?

Чим ближче вона підходила до ресторану, тим порожнішими ставали тротуари. Скоро перед нею виринув знайомий фасад із вишуканим кованим вивісом у формі птаха, що розправляє крила. Зараз «Фенікс» виглядав мертвим. Вікна були темні, а на масивних дубових дверях висіла жовта світлодіодна стрічка Бюро магічної безпеки — знак того, що приміщення опечатано.

Емілі затамувала подих і відступила в тінь сусідньої арки, оглядаючи вулицю. Переконавшись, що поблизу немає патрульних, вона обігнула будівлю та завернула у вузький провулок, де містився службовий вхід для постачальників продуктів.

Тут печаток Бюро не було — слідчі, схоже, обмежилися лише парадним входом та кабінетом, або просто не встигли завершити огляд. Двері були заперті на важкий магічний замок. Емілі дістала з кишені дублікат ключа, який Ітан дав їй на випадок крайньої потреби, і приклала його до замкової щілини. Вона заплющила очі й зосередилася, посилаючи крихітну краплю власної магії в механізм. Замок м'яко клацнув, вивільняючи засув.

Усередині пахло звичними ароматами: корицею, смаженою кавою, дорогою деревиною та сушеними травами. Але зараз цей рідний запах змішався з чимось чужим — важким, кислуватим озоновим душком, який зазвичай лишає після себе робота слідчих заклять.

Навпомацки, минаючи знайомі стелажі з посудом та кухню, Емілі піднялася вузькими гвинтовими сходами на другий поверх, де розташовувався кабінет брата.

Кімната була в безладі. Шухляди столу висунуті, папери частково розкидані на підлозі — Бюро вже провело тут поверхневий обшук. Проте Кіріан де Бюрей та його люди шукали стандартні докази: документи, листи, магічні накопичувачі. Вони не знали про особисту схованку Ітана.

Емілі підійшла до важкої книжкової шафи в кутку. Знайшовши третю полицю знизу, вона відрахувала п'яту книжку ліворуч — товстий фоліант з історії кулінарії — і натиснула на корінець. Углибині шафи щось стиха клацнуло. Вона потягнула на себе секретну панель за книжками, відкриваючи невелику нішу в стіні.

Усередині лежала дерев'яна скринька, оббита латунню. Емілі тремтячими пальцями витягла її й поставила на стіл.

Усередині не виявилося ані грошей, ані державних таємниць. Там лежав невеличкий щоденник у шкіряній обкладинці та невеликий скляний флакон, усередині якого пульсувала дивна речовина — густа, фіолетова рідина, що випромінювала слабке, майже непомітне світло.

Емілі розгорнула щоденник на останній сторінці. Почерк Ітана був квапливим, розмазаним, ніби він писав у повній темряві чи сильно поспішав:

«Я впевнився, що Генріх причетний до того що сталося. Сьогодні я вивідаю у нього остаточну інформацію…»

Емілі відчула, як земля тікає з-під ніг, а в горлі встає пекучий ком. Він дійсно приходив до лабораторії з наміреннями, про які він не говорив їй.

Раптом знизу, з боку кухні, долунав чіткий, важкий звук. Хтось відчинив службові двері й увійшов у приміщення.

Емілі завмерла, притиснувши щоденник до грудей.

Повільні, упевнені кроки почали підніматися гвинтовими сходами на другий поверх.