1.2

Очікування для Емілі здалось вічністю. Вона так поринула в думки, що не помітила як у приймальне відділення зайшла людина у медичному костюмі .Це був чоловік середнього віку з темним коротким волоссям і середнього зросту.

Від її роздумів відволік його голос.

- Є хтось з родичів Ітана Вейна?

- Я його сестра, Емілі Вейн – промовила Емілі, швидко встаючи з дивана і підходячи до чоловіка.

- Що з моїм братом?

- Ваш брат потрапив до нас після вибуху у лабораторії. Він отримав багато опіків і травм від осколків. Ми стабілізували його стан, зцілили більшість травм.

- Дякую вам за те що врятували життя мого брата. – подякувала Емілі. - Я можу його побачити?

- Так, можете зайти, але не довго. Ітан в 4 палаті. Він без свідомості і ще потребує тривалого лікування.– промовив цілитель і зайшов в ординаторську .

Емілі ще декілька секунд простояла на місці, після чого розвернулася і пішла в пошуках палати. Вона повільним кроком зайшла в палату.

На ліжку вкритому прозорим куполом лежав її брат, вкритий тонким покривалом. Емілі підійшла до ліжка і присіла на крісло, яке стояло поруч. Тепер зблизька, вона побачила перебинтовані руки і обличчя, бинти в деяких місцях були просочені чимось жовто-червоним.

Бачачи свого брата в такому стані, на її очі накочували сльози. По щоці скотилася перша сльоза, а слідом і наступна. Емілі заплакати, сльози стікали одна за одною.

- Прошу покинути палату. – вимовила медсестра входячи в палату.

Емілі почала витирати сльози рукавом.

Побачивши це, медсестра промовила. – Не плач, з ним все буле в порядну, наш цілитель творить чудеса, не встигнеш кліпнути як він отямиться.

Ці слова медичної сестри почали заспокоювати Емілі. Через хвилину про те, що вона плакала нагадували лише почервонілі очі.

- Дякую вам за підтримку. – сказала Емілі підіймаючись з крісла.

Виходячи з палати вона ще раз подивилась на брата і рушила на вихід із лікарні.

В голові виникали запитання, що міг робити її брат у лабораторії? Що могло призвести до того, що Ітан в такому важкому стоні?

Ітан був ресторатором вже 5 років. Коли її батьки загинули, її брат взяв на себе тягар виховання Емілі. Йому тоді недавно виповнилося 20 років. Коштів, які залишилися після смерті батьків вистачило недовго.

Ітан був змушений покинути навчання в престижному вузі та піти на роботу. Спочатку він перебивався на підробітках. В ті часи їм доводилося сильно економити.

Але згодом Ітан влаштувався на роботу в сімейний ресторан. Платили не багато, але достатнього для життя 2 людей. Господарювали в ньому літня пара, містер і місіс Вотсер. за 4 роки праці в ресторані, він став для нього 2 домівкою.

У сімейство Востер не було дітей, тому після смерті містера Вотсера, міс Вотсер більше не могла керувати ресторанчиком і планувала його закрити. Ітан побачивши хорошу можливість, викупив ресторан, хочу йому довелось влізти в кредит.

На сьогоднішній час його ресторан мав великий попит і не достатку в грошах не було.

Емілі так поринула в роздуми, що не помітила як дійшла додому.

Жили вони з братом в невеликому будиночку, яка дісталася їм від батьків.

Прийшовши до дому вона зняла взуття та куртку і пішла до своєї кімнати. Впавши на ліжко, Емілі повернула голову праворуч. На тумбі біля ліжка стояв годинник.

Стрілки годинника показували 16:35. Вона просиділа у лікарні близько 5 годин. Сьогодні для неї час тік з дивною швидкістю. Тільки зараз Емілі згадала, що сьогодні у неї мала бути співбесіда в Міністерстві. Переживання за брата вибило це з голови. Пропущена співбесіда не здавалась Емілі таким страшним, як думки про здоров’я брата.

У живіт Емілі пролунали жалібні бурчання. Вона згада, що сьогодні вона тільки снідала.

Емілі вирішила відкласти думки про Міністерство до того часу поки брат не отямиться.

Вона піднялась з ліжка і направилась на кухню. У холодильнику завжди були запаси їжі. Дякувати брату, що він приносив їжу з ресторану.

Дивлячись на різноманіття страв, нічого в Емілі не викликало апетиту, але організм вимагав їжі, тому дістала контейнер з пастою. Вона підігріла його за допомогою магії вогню. Сівши за стіл і взявши вилку, Емілі почала їсти. Вона повільно клала пасту в рот і ще повільніше її жувала.

ЇЇ думки все ще були зайняті трагедією, що сталася з братом.

Від цього заняття її відволік стукіт у двері. Емілі сьогодні нікого не чекала.