5

Кафе «Синій Лотос» стояло майже порожнє. Полудень, дощ і запах мокрого асфальту — не найкраща комбінація для клієнтів. Та для зустрічей, яких не повинно бути, саме те.

Кіріан сидів біля вікна, тримаючи чашку чорної кави, яку давно вже не пив. Погляд його ковзав по вулиці — він бачив не просто людей, а їхні відбитки: магічні хвилі, залишки енергії, що супроводжують будь-яку істоту. Слідчі Бюро були навчені так дивитися на світ — одночасно фізично й крізь шари магії.

За кілька хвилин двері дзвякнули, і Емілі увійшла, загорнута у темно-синю куртку. Краплі дощу блищали на її волоссі. Кіріан зрозумів, що вона виглядає і втомленою, і небезпечно зосередженою — не схоже на вчорашню дівчину, яку захищав від вибуху.

— Ви спізнилися, — промовив він спокійно.

— Не я, а транспорт, — відповіла з усмішкою, але очі її залишались тривожними. — І я принесла те, що обіцяла.

Вона дістала невеликий чорний зошит у шкіряній обкладинці. На кутах — магічні печаті.

— Щоденник Ітана. Я знайшла його в нашій квартирі під подвійним захисним знаком. Раніше я навіть не знала, що там є тайник.

Кіріан нахилився, відчуваючи знайоме тепло арканічної енергії. — Це не щоденник, — сказав він після короткого вивчення. — Це польові записи. І дуже старого формату. Такі використовували під час таємних місій Бюро років десять тому.

Емілі здригнулася. — Ви думаєте, мій брат був агентом?

— Швидше допоміжним магом. Він міг брати участь у розслідуванні офіційно, але його документи стерли. Так роблять, коли операцію засекречують.

Він наклав розкриваючий символ, і сторінки почали розгортатися самі, висвічуючи руни. Деякі фрази залишилися затіненими, наче Ітан сам хотів приховати частину правди навіть після смерті.

У центрі однієї з записів було ім’я — “Маріелла Ґрейн”.

— Хто це? — спитала Емілі, відчуваючи, як серце стискається.

Кіріан звів брови. — Колишня алхімічка Ордену “Праху”. Вижила після розгрому, зникла без сліду. Якщо вона знову діяла — це змінює все.

Він перечитав ще кілька рядків уголос:
“…перехід завершено. Вогняний розрив стабільний, але Грейн не довіряє Бюро. Вона каже, що ми самі створили те, що тепер знищує нас…”

Емілі підвела голову:
— “Те, що знищує…” Ви думаєте, мова про вибух?

— Ні, — відповів Кіріан. — Вибух — наслідок. Йдеться про щось інше. Про матеріал чи закляття, яке вийшло з-під контролю. Можливо, Ітан намагався його зупинити.

Він перевернув останню сторінку — і раптом напис сам спалахнув, ніби реагуючи на присутність сторонньої магії. Кіріан кинув закляття ізоляції, але цього разу воно не подіяло. На папері проступила нова фраза:

“Якщо ти читаєш це, то тінь вже поруч.”

Навколо них повітря здригнулося. Лампи у кафе блимнули. Кава в чашці колихнулась, і з вікна вдарив холодний порив вітру.

— Не рухайтесь, — сказав Кіріан тихо, підводячись. — Це сигнал-приманка. Хтось відстежує щоденник.

Прямо посеред кафе повітря розірвалося чорним розломом, з якого вийшов чоловік у плащі. Його обличчя закривав срібний оберіг, що ховав риси. Енергія, що текла від нього, мала той самий запах, що й на місці вибуху — палена сірка й арканічний дим.

— Віддай щоденник, — прохрипів він.

Кіріан не відповів. Його права рука вже світилася криваво-червоним вогнем.

— Емілі, вниз!

Він вистрілив закляттям “Орбіс Фламеа” — червоний диск полетів у нападника, але той розтанув у темряві, з’явившись за барною стійкою. Емілі відчула, як у неї всередині спалахує власна магія. Без роздумів вона промовила коротке заклинання, а в її руці засвітилася блакитна сфера — чиста, точна магія світла.

— Lux radia!

Промінь розітнув темряву, засліпивши противника. Той застогнав і впав навколішки, але перед тим встиг кинути прокляття — чорна стріла вдарила в підлогу поруч із Емілі, розбиваючи плитку.

За одну мить Кіріан добіг до нього, скрутив рухом руки, і плащ чоловіка впав, відкриваючи груди зі знаком Ордену.

Він уже не дихав.

Запала тиша. Тільки дощ за вікном шепотів, якось болісно тихо.

Емілі дивилася на тіло, на знак — три переплетені кільця. Її руки тремтіли, магія ще не вщухала.

— Це все через мого брата, так? Вони шукають його записи… або те, що він приховав.

Кіріан дивився на неї серйозно, але тепер його голос був м’якшим, ніж будь-коли:

— Вони шукають не його. Вони шукають вас. Бо він, здається, довірив головну частину свого відкриття вам — навіть якщо ви ще цього не знаєте.

Емілі поглянула на кулон. Камінь тепер горів яскравіше, ніж будь-коли.

І десь у тиші, далеко за межами Бюро, за ними вже хтось спостерігав.