3

Емілі завмерла на порозі, стискаючи холодну металеву ручку дверей. В її квартирі стояла тиша, тільки тихе дзижчання магічної лампи на стелі нагадувало, що час не зупинився. У дверях стояв чоловік — високий, широкоплечий, у темному одязі. Його погляд був спокійним, надто уважним, наче він звик бачити крізь людей.

— Емілі Вейн? — запитав він низьким голосом, і навіть у цьому короткому реченні відчувалася влада.

— Так, — невпевнено відповіла вона. — Чим можу допомогти? Ви з лікарні?

— Ні. Моє ім’я Кіріан де Бюрен. Я головний слідчий з Бюро магічної безпеки.

Емілі інстинктивно вирівнялася. Позначка Бюро викликала повагу — і водночас тривогу. Туди потрапляли лише найкращі, але з ними краще не мати справ.

— Ви прийшли через мого брата? — запитала вона, стискаючи долоні, щоб приховати тремтіння.

— Так. Мені потрібні відповіді. — Його голос був сухий, але не ворожий. — Я можу ввійти?

Вона вагалася лише мить. Якщо він дійсно з Бюро, відмова може викликати ще більше підозр. Легким порухом руки вона відчинила двері ширше.

— Прошу.

Кіріан зайшов у квартиру, мов крізь нього пройшла тінь. Окинув приміщення коротким, але точним поглядом. Старі меблі, світла підлога, кілька звичних дрібниць — усе здавалося звичайним, проте він помітив кожну подряпину, кожну дрібницю.

— Ви живете тут наодинці з братом? — запитав.

— Так. З народження. Це квартира наших батьків. — Емілі спробувала говорити спокійно, але її голос здавався м’яким, майже зламаним.

— Ваш брат — Ітан Вейн, двадцять шість років. Професія — цілитель?

— Так, але… зараз він працює ресторатором. Він покинув практику кілька років тому, коли відкрив власний заклад.

Кіріан кивнув і зробив кілька кроків, схрестивши руки.

— Це цікаво. Бо за нашими даними, він нещодавно поновив дозвіл на користування лікарськими артефактами. І щонайменше двічі відвідував лабораторію Генріха Прея.

Емілі підняла очі.

— Ви хочете сказати… що Ітан був пов’язаний із тією лабораторією, де стався вибух?

— Саме так. — Його погляд не відводився від неї. — Ми підозрюємо, що подія була не просто нещасним випадком.

Вона опустилася на стілець, відчуваючи, як коліна стають м’якими.

— Ітан… Він ніколи не приховував від мене нічого настільки серйозного. Я знала, що він працював над цілющими еліксирами… але це було ще в Академії.

Кіріан відчув, що її розгубленість справжня. Його обличчя залишалося непроникним, проте в голосі з’явилася м’якша нота:

— Можливо, він хотів вас захистити. Те, над чим працював Прей, не було пересічною магією. Ми знайшли залишки нестабільних алхімічних реагентів і фрагменти захисних рун із подвійним кодуванням. Хтось намагався приховати справжню мету дослідів.

Емілі вперлася поглядом у підлогу.

— Боже… Ітан. Як він узагалі опинився там?

Її пальці мимоволі ковзнули до кулона з синім камінцем, який належав братові. Вона завжди носила його, коли Ітан був далеко.

Кіріан помітив цей рух.

— Це його річ?

— Так. Оберіг, зроблений вручну. Він казав, що камінь реагує на сильні закляття.

— Дозвольте.

Він обережно взяв кулон у долоню. Камінь на мить зблиснув ледве помітним пурпуровим сяйвом, потім згас.

— Що це означає? — запитала Емілі, напружено дивлячись.

— Хтось нещодавно активував навколо вас магію спостереження, — сказав Кіріан, повертаючи оберіг. — Ймовірно, ще зранку.

В ту ж мить за вікном щось блиснуло. Наче короткий відблиск дзеркала, що рухалося занадто швидко, аби бути випадковим.

Кіріан різко згорнув амулет у жмені, і в повітрі на секунду запахло озоном.

— Прокляття… — прошепотів він. — Нас уже знайшли.

— Хто? — спитала вона, відчуваючи, як страх починає стискати груди.

— Ті, хто прикрив цей вибух. Хтось активно стирає сліди. І, можливо, ваш брат став небажаним свідком.

Він підійшов до вікна, обережно відсунув штору. Назовні темніло. Вулиця виглядала звичайно, але в одному з провулків Емілі помітила ледь помітні іскри — наче грязьовий туман світився червоним.

— Це слід магічного відстеження? — шепнула вона.

— Так. І нам треба вийти негайно, поки щит будинку ще тримається. — Кіріан обернувся, вже витягуючи з-під куртки невеликий артефакт, схожий на срібний диск із символом трилисника.

Він провів пальцем по центральній руні — повітря затремтіло, і на мить усі звуки заглохли. Простір довкола завмер.

— Що ви зробили?

— Тимчасова ілюзія. Для спостерігачів ми ніби зникли. Але всього на дві хвилини.

Він кинув погляд на неї. — Зберіть найнеобхідніше. І візьміть цей кулон, не знімайте його.

Емілі швидко відчула, як у неї пробуджується щось давно забуте — інтуїція магістрантки Академії, відчуття енергії, що струменіла довкола. Вона схопила куртку, кілька документів, і вже готова була рушити, коли з коридору почувся звук — глухий тріск, якби хтось випустив зброю в повітря.

Кіріан встиг лише крикнути:

— Назад!

Вибух пролунав у наступну мить. Вікна розлетілися на друзки, і все навколо загорнулося в спалах червоного сяйва.

Коли пил розвіявся, Емілі відчула, що лежить на підлозі, захищена куполом із м’якого світла. Поруч стояв Кіріан, на його чолі стікала тоненька цівка крові.

— Ви… врятували мене, — прошепотіла вона.

Він лише злегка кивнув. — Схоже, ми маємо справу не просто з підривом лабораторії. Це хтось, хто завершує розпочате.

Емілі знову глянула на уламки своєї квартири, і щось у ній кристально прояснилось — розпач поступився місцем рішучості.

— Тоді знайдімо цих людей. І дізнаймося, за що мало не помер мій брат.

Кіріан глянув на неї уважно. В темряві її очі світилися майже так само, як його — синім проти червоного. І в цьому зіткненні кольорів зародилося те, що змінить усе розслідування.