Мить дива

Сніжана стояла на балконі, вдивляючись у місто, яке ще спало під білою ковдрою снігу. Кожна деталь — легкий вітер, що загравав на вулицях, дзвін крижаних дзвоників у далекій церкві, відблиски перших сонячних променів на дахах — здавалася важливою, як маленьке диво, що нарешті зупинилося саме тут, у її житті.

Вона глибоко вдихнула холодне повітря і відчула, як воно наповнює серце світлом. У цьому ранковому спокої, серед тихої музики снігу, вона зрозуміла: диво не приходить у великому, помітному вигляді. Воно тихе, воно — всередині, у моменті, який зупиняє час, коли серце готове його помітити.

Сніжана посміхнулася сама собі і подумала про все, що пройшло: втрати, сумніви, моменти самотності, які тепер здавалися не вадами, а сходинками до цього ранку. І хоча життя продовжувалося, вона знала — відтепер вона не боїться його невідомості. Кожен удар серця, кожен крок по засніженій вулиці, кожна маленька зустріч здатні стати дивом, якщо лише відкрити серце.

Відчула легкість. Відчула радість. І відчула себе живою — справжньою, незламною, готовою творити власні дива.

Сніг тихо падав, і світ здавався чарівним саме в цю мить. І Сніжана знала: іноді достатньо лише одного погляду, одного кроку назустріч, одного моменту тиші, щоб зрозуміти: життя — це найкрасивіше диво.

Вона знову посміхнулася і тихо прошепотіла:
— Дякую.

І місто, і сніг, і ранкове сонце ніби відповіли їй тим же: тепло, світло і диво були поруч — завжди, просто потрібно було відкрити серце, щоб їх побачити.