Різдвяне світло

Сніжана вийшла з кав’ярні разом із теплом у долонях. Паперовий стаканчик обпікав пальці, але вона не поспішала перекладати його з руки в руку. Їй хотілося відчути цю реальність — просту, живу, справжню.

Сніг падав повільно, ніби час і справді навчився чекати. Десь далеко ще лунали поодинокі феєрверки, але вони не порушували тишу — лише підкреслювали її. Місто прокидалося у новому році обережно, без різких рухів, наче боялося злякати щось дуже крихке.

Сніжана йшла знайомою вулицею, і все здавалося тим самим — будинки, ліхтарі, вікна. Але відчуття було інше. Ніби світ не змінився, але між ним і нею зникла невидима стіна.

Вона зупинилася біля під’їзду й ще раз дістала серветку. Прості слова, написані рівним почерком, раптом здалися їй чимось значно більшим, ніж просто фраза.

Деякі зустрічі тривають довше, ніж здається.

— Так і є, — тихо сказала Сніжана, ніби у відповідь комусь поруч.

У квартирі було темно й тихо. Вона не стала вмикати світло — лише підійшла до вікна. Десь у дворі діти запускали маленький ліхтарик у небо, і він повільно підіймався, тремтячи, але не падаючи.

Сніжана подумала, що, можливо, життя схоже на це світло. Воно не завжди яскраве, не завжди впевнене, але якщо дати йому простір — воно підіймається.

Вона лягла спати майже одразу, без звичних нічних роздумів. Сон прийшов легко, м’яко, без тривоги.

Наступні дні минали спокійно. Сніжана ходила на співбесіду, відповідала на листи, пила каву у тій самій кав’ярні біля зупинки. Андрій з’являвся поруч не завжди — але достатньо часто, щоб вона не сумнівалася, що це не випадковість.

Вони не говорили про ту ніч напряму. Не питали одне одного про кав’ярню, якої більше не було, і про годинник без цифр. Вони говорили про прості речі — улюблені книги, запах ялинки, дитячі спогади про Різдво.

— Знаєш, — якось сказав Андрій, коли вони йшли засніженим парком, — я завжди вірив, що в ці дні світ стає трохи тоншим.

— Тоншим? — перепитала Сніжана.

— Так. Наче між людьми менше відстані. Між бажанням і можливістю. Між страхом і першим кроком.

Сніжана подумала, що саме так вона це і відчуває. Ніби щось невидиме, але дуже важливе, дозволило їй нарешті дихати на повні груди.

У різдвяний вечір вона знову написала мамі. Довго не думала, не підбирала слова.

«У мене все добре. По-справжньому. З Різдвом.»

Вона вимкнула телефон і подивилася у вікно. Сніг знову падав — так само спокійно, як у ту ніч. І Сніжана раптом зрозуміла: дива не обов’язково гучні. Вони не завжди змінюють життя миттєво.

Іноді диво — це тиша всередині.
Іноді — впевненість, що ти не сам.
Іноді — зустріч, яка стається саме тоді, коли ти перестаєш шукати.

Сніжана усміхнулася.

Бо між ударами часу завжди є пауза.
І саме в ній народжується те світло, яке залишається з нами надовго — як різдвяне післясмакування, тепле й тихе, що не зникає навіть тоді, коли свята минають.

І вона знала: цього разу — вона встигла.