Оповідання

У новорічну ніч місто змінює подих.
Шум відступає, світло стає м’якшим, а час — уважнішим. Саме так відчувала це Сніжана, стоячи біля вікна своєї квартири на сьомому поверсі й дивлячись, як сніг повільно осідає на дахи.

Сніг ішов рівно, спокійно, ніби знав, що сьогодні не варто поспішати.
Сніжана мимоволі усміхнулася. Їй давно не вистачало цього відчуття — коли світ не вимагає, не тисне, не квапить.

Цей рік був непростим. Вона не називала його поганим — просто таким, що багато забрав. Роботу, у якій бачила майбутнє. Стосунки, що здавалися надійними. І головне — впевненість у тому, що все можна спланувати.

Сніжана навчилася жити без гучних очікувань. Працювала, підтримувала зв’язок із близькими, відповідала «все добре» навіть тоді, коли це було не зовсім правдою.
І чекала. Не дива — швидше знаку, що вона рухається не в порожнечу.

Телефон завібрував. Повідомлення від мами:
«Доню, з Новим роком. Я знаю, ти сильна. Але пам’ятай — ти не одна.»

Сніжана відповіла майже одразу, цього разу не стираючи слів.
«З Новим роком. Дякую. Я пам’ятаю.»

За годину до опівночі вона вирішила вийти з дому. Не тому, що було самотньо — радше навпаки. Їй хотілося пройтися, вдихнути морозне повітря, побути між думками.

Вулиці були майже порожні. Десь лунали голоси, сміх, дзенькіт келихів, але все це залишалося за зачиненими вікнами. Назовні панував спокій.

Сніжана йшла повільно, дозволяючи собі звертати без плану. І в якийсь момент зрозуміла, що не впізнає цю вулицю. Будинки виглядали старішими, ліхтарі світилися тьмяно, але тепло.

І тоді вона почула музику.

Тиху, майже невловиму. Звук піаніно, що плив у морозному повітрі, ніби хтось грав не для людей, а для самої ночі.

Сніжана зупинилася.
— Це неможливо… — прошепотіла вона.

Але музика була справжньою.

Вона пішла на звук і побачила невелику кав’ярню. Вивіска світилася м’яким світлом:
«Між ударами»

Двері були відчинені.

Усередині пахло кавою, корицею і ще чимось дуже знайомим — спокоєм. За піаніно сидів чоловік. Він грав повільно, уважно, ніби слухав не ноти, а паузи між ними.

Він підвів очі й усміхнувся.

— Ви встигли, — сказав він.

— Встигла куди? — здивувалася Сніжана.

— Туди, де час дозволяє трохи більше, ніж зазвичай.

У кав’ярні не було інших людей. На стіні висів годинник без цифр — лише дванадцять рисок.

— Я Андрій, — представився він. — А ви?

— Сніжана.

Вона сіла за столик, ніби це було найприродніше рішення. Розмова текла легко. Про місто. Про випадкові повороти. Про те, як іноді найважливіше трапляється не тоді, коли ми готові, а коли перестаємо чинити опір.

— Цей годинник показує моменти, — сказав Андрій. — Не час.

— А що відбувається опівночі? — запитала Сніжана.

— Між дванадцятьма ударами з’являється пауза. І в ній можна почути себе.

Годинник клацнув.
Один удар.
Другий.

— Якщо хочете, загадайте бажання, — тихо сказав Андрій. — Справжнє.

Сніжана заплющила очі. Вона не просила нічого конкретного. Лише подумала:
«Я хочу знати, що йду правильно.»

Дванадцятий удар прозвучав майже нечутно.

Коли вона відкрила очі, кав’ярня була порожня. Двері виходили на знайому вулицю, поруч із її будинком.

У кишені пальта лежала серветка з написом:
«Деякі зустрічі тривають довше, ніж здається.»

Наступного ранку Сніжана прокинулася з дивним відчуттям легкості. Повідомлення про співбесіду. Усмішка від незнайомця в черзі за кавою. І погляд, у якому вона впізнала Андрія.

— Ви знову встигли, — сказав він.

Сніжана усміхнулася у відповідь.
Тепер вона знала: іноді достатньо одного новорічного збігу обставин, щоб життя знову заговорило з тобою.