Глава 1 Три роки тому

Літо добігало кінця. До початку останнього курсу магістратури залишалося трохи більше тижня, тому Надя вирішила зібрати друзів у себе вдома.

Варвара натиснула на дзвінок.

— Нарешті! — усміхнулася Надя, відчиняючи двері. — Заходь швидше, усі вже зібралися.

Варвара зайшла до квартири й привіталася.

У вітальні за столом сиділи Софія, Данило, хлопець Наді Кирило, брат Софії  Максим та незнайомий хлопець.

— Знайомся, це Валік, — сказала Надя. — Мій двоюрідний брат. Нещодавно перевівся до нашої групи, тож останній курс магістратури з української філології навчатиметься разом із нами.

Хлопець підвівся.

— Приємно познайомитися.

— А я Варя.

Валік усміхнувся.

— Надю, а ти не казала, що в тебе така вродлива подруга.

Варвара відчула, як її щоки вкрилися рум'янцем.

— Та досить уже, — засміялася Надя. — Сідайте до столу.

Невдовзі розмова пожвавилася.

— Не віриться, що це вже останній рік, — задумливо сказала Софія.

— І диплом треба дописувати, — зітхнула вона.

— Не нагадуйте, — усміхнувся Данило. — Я ще навіть не відкривав свій.

— Зате часу ще достатньо, — сказав Кирило.

— Так усі говорять, а потім за тиждень до захисту не сплять ночами, — засміялася Надя.

Усі дружно розсміялися.

Варвара почувалася легко й невимушено. Вона любила такі вечори, коли можна було просто сидіти серед друзів, жартувати й не думати ні про що серйозне.

Час від часу вона ловила на собі погляд Валіка. Коли їхні очі зустрічалися, він усміхався.

Після вечері Кирило ввімкнув музику.

— Ну що, потанцюємо?

Заграла повільна мелодія.

Валік підійшов до Варвари й простягнув руку.

— Потанцюємо?

— Із задоволенням.

Вона поклала свою долоню в його.

Спочатку обоє трохи ніяковіли, але незабаром розмова зав'язалася сама собою. Вони говорили про університет, майбутній навчальний рік, улюблені книжки, письменників і плани після закінчення магістратури.

Варвара й сама не помітила, як усміхалася майже весь танець.

Поруч із Валіком було дивовижно легко.

Наче вони були знайомі вже давно.

Коли музика стихла, їй навіть стало трохи шкода, що танець закінчився.

Вечір промайнув непомітно. Гості почали збиратися додому.

— Варю, зачекай, — покликав її Валік.

Вона обернулася.

— Можна твій номер телефону?

Варвара на мить замислилася, а потім усміхнулася.

— Можна.

Вона продиктувала номер, а Валік одразу його записав.

— Дякую. Сподіваюся, ми ще не раз побачимося.

— Побачимося. Уже зовсім скоро в університеті.

Вони попрощалися.

Дорогою додому телефон тихо завібрував.

Незнайомий номер.

«Привіт! Це Валік. Було дуже приємно познайомитися. Гарного вечора!»

Варвара усміхнулася й швидко надрукувала відповідь:

«Мені теж. До зустрічі!»

Вона сховала телефон до сумки й навіть не здогадувалася, що саме цього вечора почалася історія, яка змінить усе її життя.