Шум

Шум починається раніше, ніж ранок.
Він не будить, він присутній.
Ніби тут ніколи й не було тиші, просто вночі вона прикидалася.
Хтось упускає телефон.
Хтось сміється занадто голосно, бо не знає, куди подіти себе.
У коридорі грюкають двері, не різко, а так, ніби людина втомилася навіть нормально їх зачиняти.
Я відкриваю очі й одразу шкодую про це.
Стеля та сама.
Ні вище, ні нижче.
Вона не тисне, вона нагадує, що я тут.
У хостелі неможливо прокинутися одному.
Навіть якщо ти мовчиш, тебе все одно торкаються звуки.
Чуже життя тече поруч, не питаючи, чи потрібне воно тобі.
Я сідаю на ліжку.
Пружини тихо скаржаться.
Тіло важке, ніби я не спав, а просто вимикався.
Сімнадцять років — дивний вік.
Ти ще не дорослий, але світ уже говорить із тобою так, ніби ти повинен.
Повинен розуміти.
Повинен вирішувати.
Повинен витримувати.
Я нічого не повинен.
Але шуму байдуже.
У кімнаті пахне чужим ранком.
Дешевою кавою, дезодорантом, чимось солодким і недоречним.
Вікно прочинене, місто пролазить усередину без дозволу.
Місто шумить навіть тоді, коли намагається бути тихим.
Машини. Голоси. Далекий гул, який ніколи не зникає повністю.
Як пульс.
Я тягнуся до навушників ще до того, як встаю.
Несвідомо.
Рука знає шлях краще за мене.
Поки їх немає на мені, світ занадто близько.
Він лізе в голову, в груди, під шкіру.
Один навушник.
Другий.
Шум не зникає.
Він відсувається.
Музика ще не грає, але межа вже з’явилася.
Як скло.
Як вода.
Я видихаю.
У такі моменти я розумію одну просту річ:
реальність не зла.
Вона просто не враховує, що я є.