Глава 27. Знайдений зниклий

Кілька секунд у напівтемному кабінеті агентства панувала така важка тиша, що було чути лише тихе, ритмічне цокання годинника.

Точніше... цокання латунного годинника Маккензі, який, лежачи на краю заваленого паперами дубового столу, продовжував з холодною байдужістю відраховувати його життя назад.

18:27:14...

18:27:13...

18:27:12...

За вікном, затягнутим важкими, густими сутінками, осінній вітер розганяв по мокрому бруківці опале листя, а самотній ліхтар кидав через раму кволе, хворобливе світло, залишаючи глибокі кутові тіні біля книжкових шаф.

Джордж не відводив погляду від розкладеного на столі списку. Уолтер стояв поруч, заціпенілий, витягнувшись у струнку, й не сміючи поворухнутися.

Його власне ім'я. Надруковане сухим, фабричним чорнилом. Спокійно. Буденно. Наче рядовий пункт у звичайному службовому протоколі.

Але найстрашнішим було не це. Біля його прізвища прямо на пожовклому папері справді почала проступати дата. Літери й цифри виникали повільно, один за одним, вологі й темні, самі собою. Ніби якась невидима рука, що стояла за їхніми спинами в прохолодному повітрі кімнати, виводила цей вирок.

— Це неможливо... — прошепотів Уолтер, і його голос здригнувся, злившись із шелестом вітру за шибкою.

— Ми вже давно залишили слово «неможливо» позаду, — відповів Маккензі, не піднімаючи голови від сувою.

Елеонора поїхала далеко за північ. Вона розчинилася в густому тумані порожнього проспекту, залишивши за собою лиш сирий запах старого паперу та зів'ялих квітів. Перед відходом вона зупинилася на порозі, довго дивилася на них крізь тьмяне світло передпокою й промовила лише одну фразу:

— Якщо хочете перемогти його, знайдіть не того, хто помер. А того, хто повернувся.

Тоді ці слова здалися маренням. Та вже через кілька годин, коли ніч остаточно захопила місто, вони отримали дзвінок.

Телефон на стіні задзвонив о третій ранку, різко розрізавши тишу, мов лезо. Джордж зірвав трубку. Черговий поліцейський говорив гарячково, плутаючись у словах під глухий тріск перевантаженої лінії:

— Містере Маккензі... Вам потрібно негайно приїхати.

— Куди? Що трапилося?

— До лікарні Святого Матвія. У східне крило. Ми знайшли людину.

— Яку саме?

На тому кінці дроту настала довга, важка пауза, у якій було чутно лише дихання диспетчера.

— Едварда Ленга.

Дорога зайняла менше десяти хвилин. Автомобіль нісся скрізь вимерле місто, де вуличні ліхтарі миготіли й гасли один за одним, залишаючи за собою лише мокрий асфальт, покритий кіркою інію. Увесь шлях Уолтер мовчав, стиснувши пальці на дверній ручці. Вони обоє знали, що це фізично неможливо.

Едвард Ленг, один із провідних істориків і свідків першої хвилі, зник більше тижня тому. З того моменту й почався увесь цей кошмар. Його шукали поліція, журналісти, стривожені родичі — безрезультатно.

І ось тепер... він раптом знайшовся.

У лікарняній палаті було темно й вогко. Повітря просочилося гострим запахом карболки, спирту та сухого тліну. Лише одна настільна лампа на металевій тумбі освітлювала залізне ліжко.

Коли детективи увійшли, Уолтер мимоволі зупинився на порозі, затамувавши подих.

На ліжку лежав старий. Дуже старий. Зморшкуватий, повністю виснажений, майже лисий. Його шкіра була схожа на тонкий, пожовклий пергамент, крізь який просвічували сині вени, а руки нагадували сухі, безжиттєві гілки.

— Де Ленг? — запитав Маккензі, озираючись на лікаря в заплямованому халаті.

Черговий лікар мовчки показав на ліжко.

— Це він.

Запала довга, важка тиша. Чути було лише, як за вікном гуде вентиляція.

— Ні... — прошепотів Уолтер, роблячи крок назад. — Це якийсь столітній дідок.

Лікар лише безпорадно кивнув:

— Ми перевірили відбитки пальців. Провели терміновий аналіз. ДНК. Стоматологічні записи. Помилки бути не може, містере Райт. Це Едвард Ленг.

Маккензі повільно підійшов ближче, підкови ліхтар. Важко було повірити власному зору: за офіційними документами Ленгу було сорок три роки. Чоловік перед ним виглядав щонайменше на дев'яносто. Якщо не більше.

— Едварде?.. — тихо покликав Джордж.

Старий з важким хрипом відкрив очі. І в цих каламутних, вицвілих зіницях вони миттєво впізнали його. Той самий погляд. Той самий витончений розум. І той самий первісний, тваринний страх.

— Ви... прийшли... — його голос був слабким, ледь чутним сухим шелестом.

— Що з вами сталося? Вас не було цілий тиждень. Де ви були увесь цей час?

Ленг усміхнувся — сумно й нескінченно втомлено.

— Тиждень... Для вас минув лише тиждень...

Ленг заплющив очі. На його обличчі з'явився вираз людини, яка намагається згадати щось настільки далеке, що саме поняття часу вже втратило для неї сенс.