Глава 26. Старий договір

Джордж розплющив очі.

Світильник на кам'яній стіні підземелля згасав, і в цьому тьмяному, брудно-жовтому світлі перед ним стояв батько. Такий самий, яким Джордж запам'ятав його в той фатальний останній день: темно-синя поліцейська куртка з розтертими манжетами, сивина на скронях і добрі, трохи втомлені очі, що дивилися з нескінченним смутком.

Навколо панував крижаний затінок. Від стін віяло вогкістю й пліснявою, а з вузького кам'яного проходу долинав знайомий із дитинства запах мастила, дешевого тютюну й мокрої шерсті.

— Тату... — вирвалося з грудей Маккензі.

Чоловік усміхнувся — саме так, як усміхався колись, коли повертався з нічного чергування й клав важку долоню йому на плече:

— Я знав, що ти прийдеш, сину.

Джордж відчув, як до горла підкотився пекучий клубок. Усі ці роки він носив у собі нищівну провину. Його батько, також детектив, загинув під час розслідування серії дивних смертей, коли Джорджу було лише десять. Він так і не встиг сказати йому найголовнішого.

— Я... я повинен був...

Раптом Джордж помітив моторошну деталь. Його батько стояв у повній темряві за межею ліхтаря, але його ноги не торкалися промерзлих кам'яних плит. Вони повільно розчинялися в густій, маслянистій чорній масі, що виповзала з шахти.

Маккензі різко відступив. У ту саму мить обличчя батька почало потворно змінюватися. Шкіра потекла вниз, мов розплавлений сірий віск. Очі розчинилися в очницях. Рот неприродно розтягнувся в чорну прірву. Усе тіло з глухим сичанням розсипалося на клаптики густого диму.

 Істота не встигла завершити перетворення. Уолтер, не розплющуючи очей, навмання схопив Джорджа за комір куртки й із силою потягнув назад. Вони обидва з гуркотом упали на холодну підлогу, і Маккензі інстинктивно заплющив очі.

Важкі, човгаючі кроки стихли. Крижаний холод почав повільно відступати назад у прірву.

Коли вони нарешті вийшли з напівзруйнованого монастиря, осіннє сонце вже хилилося до заходу, заливаючи соснові стовбури багряним, кривавим світлом. Довгі тіні дерев витягувалися по мокрому моху, нагадуючи загребущі пальці.

— Я бачив його, Уолтере... — тихо промовив Джордж, спершись на капот автомобіля й важко задихаючись. — Він був абсолютно справжнім.

— Ні, — пригнічено похитав головою Уолтер, дивлячись на власні тремтячі долоні. — Ти бачив лише те, що воно витягнуло з твоєї голови. Воно грає нашими ранами.

Вони мовчки сіли в автомобіль. Жоден із них не помітив темної постаті, яка на кілька секунд виникла між деревами далеко позаду. А коли Джордж випадково подивився у дзеркало заднього виду, там уже нічого не було.

Увечері в напівтемному кабінеті агентства, де в повітрі все ще висів запах згаслих свічок і тютюнового диму, на них чекала несподіванка.

Біля зачинених дверей під одиноким вуличним ліхтарем стояла жінка років сімдесяти. Невисока, охайно вдягнена в синє пальто, із сивим волоссям, покладеним у строгий вузол. Вона міцно стискала обома руками стару дерев'яну скриньку, оббиту темною міддю.

— Ви містер Маккензі? — запитала вона, коли детективи піднялися сходами.

— Так. Що трапилося?

— Мене звати Елеонора Бішоп. Я була міським архіваріусом. До пенсії. — Вона нервово озирнулася на порожню, оповиту туманом вулицю. — Можна зайти? Тут... небезпечно.

Маккензі відчинив двері:

— Заходьте.

Жінка швидко пройшла всередину. Лише коли двері зачинилися на засув, а Уолтер засмикнув цупкі штори, вона поставила скриньку на стіл.

— Я чекала багато років, — прошепотіла Елеонора.

— Чого саме? — запитав Уолтер.

— Поки хтось у цьому клятому місті знову почне ставити правильні запитання. — Вона провела пальцями по кришці скриньки. — І поки ці запитання не вб'ють вас, як усіх інших.

Елеонора відкинула кришку. Всередині лежали стоси пожовклих документів. Деякі були виведені від руки ще гусячим пером і розпадалися на згинах; на інших стояли сургучні печатки міської ради. Тут були газетні вирізки, старі фотографії, протоколи судових засідань, особисті листи, копії поліцейських рапортів.

Один товстий зшиток був загорнутий у зношену чорну тканину.

— Цього немає в жодному офіційному архіві, — сказала Елеонора. — Документи мали спалити ще п'ятдесят років тому.

— Але не спалили.

— Мій батько не виконав наказ.

Маккензі обережно дістав перший документ. Дата: 1886 рік. Заголовок був виведений каліграфічним тушшю: «Протокол закритого засідання міської ради».

Джордж почав читати. Спочатку все виглядало як стандартний службовий звіт: господарські проблеми, стан міських комунікацій, фінансування ремонтів. А потім текст різко змінився:

«...З огляду на незрозумілі смерті та зникнення громадян, що тривають уже третій місяць поспіль, члени ради одностайно ухвалили рішення звернутися по допомогу до братства Святого Марка...»

Джордж перегорнув сторінку. Далі йшов опис подій, які офіційна історія міста майже повністю стерла: раптові пожежі, зникнення людей цілими родинами, незрозумілі смерті. Свідки, які після допитів раптово відмовлялися від власних показань; мешканці масово залишали місто; підприємства зупинялися; місто повільно вмирало.