Глава 25. Не розплющуй очей

Чужа, бестілесна тінь непохитно йшла за ними.

Вона рухалася по мокрому, витертому паркету детективного кабінету повільно, невблаганно й безшумно, наче виткана зі сгущеної чорноти. Куди б не ступав Маккензі, ковзаючи між робочим столом і книжковими шафами, ця темна пляма з запізненням у кілька секунд точно повторювала його маршрут. Волтер, відчуваючи, як волоски на руках стають дибом, спробував різко змінити напрямок і ступити вглиб кімнати — тінь без жодного вагання плавно зробила те саме, згинаючись під дивними, нелюдськими кутами вздовж підлогового плінтуса.

Вона не поспішала. Вона не робила різких кидків. Наче була абсолютно впевнена, що в цій зачиненій кімнаті рано чи пізно наздожене їх обидвох.

— Це вже не просто бездушна тінь, Джордже... — прошепотів Уолтер, стискаючи в руках важкий залізний підсвічник, як єдиний доступний предмет захисту.

— Ні... — процідив Маккензі, не зводячи очей із чорного силуету на підлозі.

— Воно вчиться. Воно опановує наш простір.

Джордж раптово схопив зі столу важку настільну ламу, увімкнув її й направив прямий, яскравий стовп світла просто на підлогу, в центр чорної плями. Світло стало сліпучим, вихоплюючи кожну порошинку в повітрі.

На коротку мить чужа тінь здригнулася. Її нерівні, розмиті краї почали дрібно тремтіти й розпливатися, мов крапля туші у воді.

— Дивись! Світло! Воно розчиняє її! — вигукнув Уолтер.

— Ні, це не допомагає... — пригнічено похитав головою Маккензі, дивившись, як електрична лампочка починає гарячково миготіти.

І справді. За кілька секунд темна пляма на паркеті знову стала щільною, маслянистою й важкою. Вона неквапливо підповзла ще ближче, вбираючи в себе світло лампи. Наче електричні промені лише сповільнювали її рух, але не могли знищити матерію, виткану з самої темряви.

— Обернися! — раптом вигукнув Уолтер, чий погляд гарячково метався по напівтемній кімнаті. — Настільна лампа дає точкове світло! Вона створює нові тіні навколо!

Джордж миттєво зрозумів думу напарника. Тінь живилася контрастом — межею між яскравим світлом і непроглядною темрявою. Чим яскравіше світила поодинока лампа, тим чіткішим і щільнішим ставав чорний силует на підлозі.

— Усі джерела світла... Вмикай усе, що є! — закричав Маккензі, кидаючись до стіни.

Уолтер перекинув підсвічник і ривком клацнув головним вимикачем біля дверей. На стелі спалахнула потужна люстра, заливаючи кабінет різким білим сяйвом. Одночасно Маккензі схопив зі столу важкий переносний прожектор, який вони використовували під час нічних оглядів місць злочинів, і спрямував його потужний промінь під кутом, протилежним до світла люстри.

Світлові потоки перехрестилися прямо над темною плямою, повністю заповнивши простір і знищивши будь-які кути падіння тіней у кімнаті.

Тінь безнадійно засмикалася. Потрапивши в пастку абсолютно рівного, перехресного освітлення, де не залишалося жодної невисвітленої щілини, вона втратила свою форму. Чорна матерія, позбавлена контрасту, почала гарячково розриватися на окремі, тьмяні сірі плями.

— Вона тане! Джордже, тримай прожектор!

 Зі скреготом і глухим сичанням, схожим на звук згасаючого вугілля, чужий силует розплився по паркету. Тінь ставала все більш блідою, поки остаточно не перетворилася на ледь помітну сіру пляму, а за мить — повністю розчинилася у суцільному, сліпучому сяйві.

У кімнаті панувала тиша, порушувана лише важким диханням двох детективів і гудінням перегрітого прожектора.

Наступного ранку детективи повернулися до будинку, де жив Едвард Ленг ще до світанку.

Холодне передсвітанкове повітря було проникнуте вогкістю й важким духом передранкового туману, що низько стелився над змерзлою землею. Старий будинок вимальовувався в сизих сутінках мовчазним, темним силуетом — мов занепалий велетень, який затамував подих у очікуванні чужинців.

Коли Джордж і Уолтер переступили поріг, тиша навалилася на них із новою силою.

Джордж дістав із потертої сумки реманент. Металевий корпус лазерного далекоміра віддавав крижаним холодом, а біла тонка мотузка в бухті здавалася єдиним матеріальним якорем, здатним утримати їх у цьому химерному вимірі. Він також витягнув брусок будівельної крейди та старий, важкий механічний компас у латунному корпусі.

— Якщо це звичайне приміщення, — мовив Джордж, перевіряючи потужний промінь ліхтаря, який вихопив із пітьми хмару сирої пилюки, — ми це доведемо. Математика й фізика не брешуть.

Уолтер нічого не відповів. Його погляд був прикутий до провалу підвальних сходів, звідки тягнуло важким, могильним холодом. Він лише мовчки поправив комір пальто й ступив на першу сходинку.

Перша дивацтво спіткало їх одразу ж. Хоча вони переконували себе, що минулого разу просто неуважно рахували, кроки лунали надто чітко у вакуумній тиші проходу.

Минулого разу сходинок було точно двадцять сім. Вони рахували їх уголос, відраховуючи кожен крок у темряву.

Тепер Уолтер опустився на вологу кам'яну плиту долівки й тихо мовив: — Двадцять дев'ять.

Джордж зупинився на крок вище, важко дихаючи. — Можеш помилятися. Сутінки, втома... — Я не помиляюся, Джордже, — у голосі Уолтера не було суперечки, лише суха, тривожна констатація. — Я рахував кожен ступінь. Їх двадцять дев'ять.