Глава 23. Ціна знання

Звільнення з кам'яної пастки підземелля вимагало від детективів усіх залишків самовладання та фізичних сил, адже сама темрява на дні шахти намагалася втримати їх у своєму холодному полоні.

Маккензі не дав Уолтеру ні секунди на роздуми чи каяття. Розуміючи, що червоний багрянець фосфорного фаєра — це їхнє єдине тимчасове укриття від безликої істоти, він з усієї сили потягнув напарника за заніміле плече геть від старого експедиційного спорядження.

— Не дивись на ці речі! Рухайся, Уолтере! Нагору! — рявкнув Джордж, чий голос відлунював від велетенських підземних арок.

Вони кинулися назад до крутих, спіральних сходів, які тягнулися вздовж вогких гранітних стін. Вихід із прадавнього підземного залу, де застигли десятки іржавих речей зниклої експедиції 1986 року, здавався пекельним сходженням.

Але підземелля вже почало змінюватися. Вапнякове каміння під їхніми ногами покривалося тонким, слизьким шаром паморозі та густого чорного слизу, від чого кожен крок ставав смертельно небезпечним. Уолтер спіткнувся на третій сходинці, боляче вдарившись коліном об гострий край плити. Його пальці гарячково шкрябали стіну, здираючи шкіру до крові, аби тільки не полетіти вниз, у суцільну чорну прірву, звідки піднімався задушливий запах плісняви та розкладу.

Фосфорний фаєр у руках Маккензі тріщав, заливаючи моторошні кам'яні арки брудним, багряно-червоним світлом і відкидаючи на стіни велетенські, спотворені тіні. Вони пробиралися вгору по слизьких, рухомих сходах, спотикаючись об виступаючий вапняк і здираючи пальці до крові об гострі краї прадавньої кладки. Повітря в шахті, важке й сухе, випікало легені, а за їхніми спинами, на самому дні підземелля, неперервно розгорталася темрява.

Маккензі підхопив його під пахву, практично тягнучи на собі. Вгорі, крізь вузький круглий горб колодязя, ледь пробивалося бліде світло осіннього вечора, але це світло швидко затягувалося густим маслянистим туманом.

— Воно перекриває вихід! — виснажено закричав Уолтер, дивлячись, як темрява нагорі густішає, формуючи силует із десятками облич, що беззвучно відкривали роти в німому крику.

— Воно не матеріальне, поки ми не піддамося страху! — процідив Маккензі. Він дістав останній світлошумовий патрон, розрахований на ближній бій, і, не зупиняючись, вистрілив прямо вгору, у скупчення тіней над колодязем.

Оглушливий вибух і сліпучий спалах вибухнули у вузькому кам'яному колодязі, розриваючи важку тишу підземелля. Хвиля звуку боляче вдарила по вушних перетинках, але на кілька секунд густа чорнота нагорі здригнулася й розпалася на окремі фрагменти диму.

Скориставшись цією короткою секундою замішання сутності, детективи зробили останній розпачливий ривок. Вони вискочили на слизькі гранітні плити поверхні, задихаючись від морозного повітря. Уолтер буквально перекотився через край, випавши на брудну лісову землю, а Маккензі, вибираючись слідом, відштовхнувся від кам'яної кладки та з силою наліг плечем на один із важких блоків.

З гучним гуркотом і тріском масивна кам'яна плита обвалилася всередину шахти, заблокувавши частину отвору та піднявши стовп вікового пилу.

Голос матері Уолтера, який ще мить тому лунав звідусіль, розчинився серед похмурих дерев так само несподівано, як і з'явився...

Повітря, яке щойно замерзало й виморожувало подих, знову стало звичайним осіннім лісовим озоном. Чорна, масляниста постать, що стола на краю галявини, повільно втрачала свої чіткі обриси. Вона ніби танула в прохолодному вечірньому тумані, розпадаючись на окремі пасма густої, примарної темряви, які жадібно вбирало в себе промерзле коріння сосен.

За кілька секунд між темними стовбурами вже нічого не було. Лише сухий осінній вітер спокійно й монотонно хитав верхівки вікових дерев.

Із глибини бездонного кам'яного колодязя більше не долинав ні дитячий сміх, ні благання. Настала гнітюча, мертва тиша.

Уолтер важко, безсило опустився на коліна прямо в брудну, вкриту голками землю. Його руки тремтіли так сильно, що він не міг застебнути комір пальта.

Маккензі важко дихав, сховавши зброю. Він присів поруч на один бік, його обличчя було вимазане сажею й вапняковим пилом:

— Подивись на мене, Уолтере. Подивися прямо зараз.

Уолтер мовчав, упершись застійним поглядом у землю.

— Це була не твоя мати. Ти ж це розумієш?

— Я знаю... — голос Уолтера глухо вирвався з горла.

— Воно просто витягнуло з твого мозку найдорожчий спогад і використало її голос, щоб підманити тебе до краю.

— Я знаю! — Уолтер різко, з розпачем підвів голову. Його очі були червоними від сліз і виснаження. — Але я все одно хотів у це повірити, Джордже... Хоча б на одну секунду!

Джордж нічого не відповів. Він лише важко поклав руку на плече напарника. Він чудово розумів Уолтера. Якщо ця прадавня сутність могла так легко витягати з людської пам'яті найдорожчі обличчя й тембри голосів, вона точно знала, куди завдати смертельного удару. Не по тілу. По самій душі.

Дорогою назад до міста вони майже не розмовляли. Старий позашляховик пробивав туман фарами, а за вікнами знову миготіли звичні, безпечні сірі квартали.

Лише коли автомобіль виїхав на міський міст, Уолтер порушив тривалу мовчанку: