Глава 22. Дещо

Дзвінкий, наче кришталевий, дитячий сміх пролунав пронизливо й чітко — просто за їхніми спинами, буквально за пів метра від потилиці.

Маккензі різко, вихором обернувся на місці, одночасно ривком вихоплюючи з-під пальта важкий поліцейський пістолет. Вказівний палець уже лежав на спусковому гачку, готовий до пострілу.

Джордж машинально надавив на кнопку включення ліхтаря, забувши, що незадовго до цього ліхтар був абсолютно мертвий. На його здивування, ліхтар запрацював. Його потужний промінь з силою вихопив із темряви лише покручені стовбури старих осінніх сосен. Порожню, мертву галявину. Густі зарослі дикого кущів’я. І більше нічого. Суцільний, густий спокій.

Уолтер теж озирнувся, важко дихаючи. Його серце калатало в грудній клітці так сильно й гучно, що луна пробивала скроні й заглушала всі інші шелести лісу.

— Тут... тут нікого немає, Джордже, — з болем прошепотів він.

Він не встиг договорити.

Сміх повторився знову. Цього разу — ліворуч від них, за кілька метрів, біля поваленого сухого дерева.

Джордж миттєво направив туди потужний світловий стовп.

Знову порожньо. Лише білий, примарний туман, що повільно й неначе живий стелився між чорним корінням сосен.

— Воно просто грається з нами... воно випробовує наш глузд, — тихо, крізь затиснуті зуби промовив Маккензі, відчуваючи, як холодний піт стікає по хребту.

— Це... це не дитина, Джордже.

— Ні. Це не дитина. І воно ніколи нею не було.

Вони почали повільно, крок за кроком, відступати назад від кам'яного колодязя, не зводячи застиглих очей від пітьми лісу. Навколишній простір змінювався: кожен темний кущ тепер здавався затаєним ворожим створінням, кожна химерна тінь на промерзлій землі нагадувала людську постать, що готується до стрибка.

Раптом Уолтер різко зупинився, схопивши напарника за рукав.

— Джордже...

— Що таке?!

— Дивись... Там. За стовбурами.

Маккензі спрямував погляд у вказаний бік. Спочатку він нічого не міг розгледіти серед вечірніх сутінків. Потім... темрява між соснами ніби почала ущільнюватися, ставати виразнішою й густішою за навколишній морок. Вона повільно, плавно відокремилася від кори дерев і зробила один чіткий крок уперед на галявину.

Це була не людина. Але й твариною це створіння назвати було неможливо.

Загальний силует мав людські обриси: дві руки, дві ноги, голова, плечі. Та варто було придивитися уважніше, як сама його матерія починала безперервно пульсувати й змінюватися. Руки витягувалися майже до самої землі, плечі ставали широкими й неприродньо масивними, голова викривлялася... За мить усе знову поверталося до звичних пропорцій.

Наче перед ними стояла не фізична істота з плоті й кісток, а якась густа, чорна, жива рідина, що безперервно перебувала в русі й шукала свою форму.

— Боже мій... — прошепотів Уолтер, роблячи хиткий крок назад.

Маккензі мовчав. Усе своє життя він був переконаним матеріалістом, прагматиком і раціоналістом, який вірив лише у докази та факти. Тепер його власні очі бачили те, чого не могла пояснити й вмістити жодна наука світу.

Суцільний чорний силует зупинився. Він не рухався. Лише стояв на краю галявини й мовчки дивився на них.

Хоча очей у нього не було. І обличчя теж. Замість рис рила чорна, масляниста поверхня безперервно хвилювалася й виглядала як темна, глибинна вода.

Раптом із цієї темряви на місці голови почали проступати людські риси.

Спочатку з'явилося сухорляве чоловіче обличчя з глибокими зморшками. За секунду воно розчинилося, і проступило жіноче. Потім — старий із сивою бородою. Молода дівчина зі скляним поглядом. Дитина з розплющеним ротом. Обличчя змінювали одне одного з лякаючою швидкістю, наче в калейдоскопі — людський мозок просто не встигав їх фіксувати й запам'ятовувати.

— Це... це ті люди, — Маккензі відчув, як у роті остаточно пересохло, а язик став дерев'яним. — Воно повністю складається зі спогадів.

Уолтер миттєво згадав слова старого Гарольда Бенсона із затишного кабінету: «Воно живиться пам'яттю тих, хто помер».

Тепер усе ставало жахливо зрозумілим. І водночас — у тисячу разів страшнішим. Це створіння не мало власної подоби, власного обличчя й своєї душі. Тому воно змушене було носите чужі, викрадені особистості.

Маккензі зробив один рішучий крок уперед, піднімаючи зброю:

— Хто ти такий?! Відповідай!

Жодної звукової відповіді. Силует лише повільно, з неприродним хрустом, нахилив голову набік. Так, ніби з цікавістю розглядав їх двох.

Потім... його зріст почав швидко змінюватися. Він став нижчим. Плечі вужчими. Постава стала до болі знайомою.

Уолтер відчув, як у грудях болісно, до нудоти стислося серце.

Перед ним на галявині стояв його власний батько. Томас Райт. Саме таким, яким він запам'ятався з чорно-білої фотографії зниклої експедиції 1986 року. Навіть світла штормова куртка й рюкзак були відтворені до найменшої нитки.