Глава 20. Коло

Палата №17 спорожніла, залишивши по собі лише стійкий, важкий запах медикаментів і гострий відчуток невимовленого жаху.

Тіло Генрі Брукса мовчки накрили цупким білим простирадлом із тавром психіатричної лікарні й повільно повезли геть довгим, напівтемним коридором. Медсестри в заплямованих халатах пригнічено мовчали, намагаючись не видавати жодного звуку. Навіть досвідчені, бувалі санітари, які щодня бачили людські страждання й смерть, цього разу опускали очі й розгублено уникали дивитися одне одному в обличчя. Похмурі стіни закладу, здавалося, убирали цей смуток, роблячи повітря в коридорах ще більш вогким і важчим.

Доктор Грей стояв біля високого, загратованого вікна, звідки відкривався вид на похмурий внутрішній двір, де вітер гойдав сухі гілки старих кленів. Його спина була напруженою, а руки, закладені за спину, дрібно тремтіли.

— За всі двадцять років, які він провів у цих стінах, — не повертаючись, глухо мовив лікар, — він жодного разу не вимовив нічого, окрім тієї самої єдиної белькотливої фрази.

— А сьогодні заговорив, — промовив Маккензі, зупиняючись біля порога палати.

— Так. Спокійно, виразно й його слова мали сенс.

— І одразу помер.

Лікар повільно обернувся, його обличчя в тьмяному світлі ламп здавалося сірим і постарілим на кілька років. Він пригнічено кивнув:

— Наче хтось... якийсь невидимий спостерігач просто не дозволив йому сказати нам більше. Мовби його серце зупинили ззовні в той самий момент, коли він переступив межу дозволеного.

Повертаючись назад до свого приватного агентства, детективи майже не розмовляли.

На місто знову впав важкий, холодний дощ. Дрібний, настирливий, він брав у облогу вуличні квартали, перетворюючи сірий асфальт на суцільне дзеркало. Гумові двірники автомобіля з ритмічним, монотонним рипінням ковзали по лобовому склу, згрібаючи водяні струмені, а за вікнами миготіли розмиті, примарні вогні вечірнього міста, розмиті світлофори й поодинокі постаті перехожих під парасолями.

— Помітив одну дивну річ у всьому цьому ланцюжку, Уолтере? — порушив тривалу мовчанку Джордж, не відриваючи очей від замитої дощем дороги.

— Яку саме? — відгукнувся той, дивлячись на власне бліде відображення в боковому склі.

— Ми увесь цей час безглуздо дивимося лише вперед.

— Тобто? Що ти маєш на увазі?

— Ми гарячково шукаємо, кого це створіння вб’є наступним, намагаємося передбачити його новий крок у теперішньому часі, — Маккензі стиснув кермо.

Уолтер насупився, повертаючи голову до напарника:

— А треба?

— Подивитися глибоко назад. У минуле.

До другої години ночі дубовий стіл у кабінеті був повністю завалений архівними паперами, стародавніми розслідуваннями й теками.

Навколо панував хаос із паперів: пожовклі газетні вирізки, поліцейські протоколи двадцятирічної давнини, знімки з місць злочинів, чіткі фотографії та вицвілі карти місцевості. Зів'яле світло настільної лампи вихоплювало з темряви кімнати лише центр цієї гарячкової роботи.

Маккензі повільно, з особливою уважністю прикріплював нові фотокартки до великої коркової дошки на стіні, з'єднуючи їх червоними нитками:

Едвард Ленг. Суддя Генрі Ковелл. Професор Белл. Томас Гарді із покинутого тунелю...

Люди абсолютно різного віку й соціального стану, чиї раптові й жахливі смерті залишали після себе лише нерозгадані запитання та стерту пам’ять.

Уолтер сидів поруч із розкритим ноутбуком, його пальці швидко й невпинно бігали по клавіатурі. Він годинами переглядав цифрові архіви університетів, міських музеїв та закритих державних установ, намагаючись знайти хоча б один спільний знаменник.

Раптом Уолтер зупинився і на мить прикрив очі.

— Джордже, я знайшов стару газетну статтю про зникнення людей у «Блеквуді» у 1958 році і тут є фотографія.

— І що?

На фотографії біля готелю стоїть чоловік.

Уолтер збільшує знімок.

— Джордже...

— Що?

— Це Крейн.

— Неможливо.

— Я знаю. Але це він.

— Завтра,  — Уолтер подивився на годинник, — а точніше вже сьогодні, обов’язково треба з ним переговорити.

— А що стосується зв’язків наших жертв? — Маккензі уважно подивився на напарника.

— Нічого, — виснажено мовив Уолтер, відкинувшись на спинку крісла.

— Не може бути, щоб між ними не було зв'язку.

— Я вже перевірив їхні професії, місця народження, військову службу, навчання в коледжах, фінансові операції... Нічого спільного. Вони навіть не були знайомі між собою. Крім Ленга і Харді, звісно.

Маккензі підійшов до коркової дошки. Він довго й мовчки дивився на обличчя загиблих людей, а потім несподівано почав знімати їхні портрети одну за одною.

— Що ти робиш, Джордже?

— Не самих людей треба порівнювати, Уолтере.

— А що тоді?

— Документи. Справи, з якими вони працювали.

Ще через годину великий стіл був повністю вкритий десятками жовтих папок із пап’є-маше. Маккензі розкладав їх перед собою, мов карти в надзвичайно складному й небезпечному пасьянсі.