Глава 18. Колекціонер тіней

Ручка вхідних дверей повільно, нелюдськи плавно опускалася вниз.

Метал тихо, наче з сумом поскрипував у мертвій тиші. Джордж і Уолтер завмерли на місці, розірвані між раціональним страхом і заціпенінням. У кабінеті стало так дуже тихо, що вони чули гучне, прискорене дихання один одного та стукіт власних сердець, який лунав у скронях, мов ритмічний молот.

Клац.

Замок усередині дверей провернувся ще на півоберта з сухим, чітким клацанням. Хтось стояв просто за товстою дубовою перепоною. І цей хтось мав справжній, фізичний ключ від їхнього кабінету.

Маккензі безшумно звів курок свого револьвера, відчуваючи, як холодний метал зброї впивається у спітнілу долоню. Уолтер робив швидкий, безшумний крок убік, аби опинитися збоку від дверного отвору, виставляючи перед собою важкий ліхтар мов кийок.

Латунна ручка опустилася до самого кінця.

Двері повільно, зі шурхотом прочинилися. На кілька сантиметрів. Потім ще трохи. Щілина суцільної коридорної темряви ставала дедалі ширшою, випускаючи в кабінет струмінь вогкого, вимороженого повітря.

Маккензі не витримав напруги й різко, ривком смикнув важку дубову стулку на себе, одночасно піднімаючи зброю:

— Руки на стіну!

За дверима нікого не було.

Перед ними простягався абсолютно порожній, напівтемний коридор першого поверху. тьмяне світло єдиної настільної лампи біля стійки секретаря миготіло, заливаючи жовтими плямами здиблену штукатурку. Замкнені двері сусідніх кабінетів, сходова клітка, затягнута павутинням... Суцільна, дзвінка тиша.

— Неможливо... Я виразно чув ключ, — прошепотів Уолтер.

Джордж швидко вибіг у коридор, тримаючи ствол прямо перед собою. Подивився ліворуч, у бік замкненої майстерні годинникаря. Праворуч, у бік виходу на вулицю. Нікого. Лише холодний, підвальний протяг ледь чутно хитав стару залізну рекламну табличку на стіні.

Уолтер нахилився й оглянув підлогу біля порога.

— Джордже... Подивися сюди. Сліди.

На вкритому тонким шаром пилу й дрібної штукатурки лінолеумі виразно виднілися вологі, чіткі відбитки босих людських ніг. Вони починалися прямо біля дверей їхнього офісу, робили кілька повільних кроків углиб коридору... І просто обривалися на рівному місці. Наче людина, яка їх залишила, зробила крок у повітря й миттєво розчинилася в ньому.

Маккензі присів. Відбитки були свіжими. У заглибинах від пальців і п'яти ще блищала прозора вода. Він обережно доторкнувся до вологого сліду кінчиком пальця.

Звичайна, льодяна вода. Не кров, не бруд, не хімічний реактив.

— Знову босі ноги... — процідив Джордж крізь зуби, підводячись.

— Ті самі, що ми бачили на багнюці біля монастиря Святого Михаїла, — додав Уолтер, чий голос ледь помітно тремтів. — І ті самі, що були біля нашого офісу кілька днів тому.

Маккензі повільно випростався, оглядаючи порожнечу коридору. Його мозок аналітика намагався зіставити незіставні факти, побудувати нову модель цієї чужорідної загрози. Вони мали справу не з простим убивцею з плоті й крові, який переховувався за рогом. Це було щось, що вільно нехтувало законами простору, геометрії та часу.

— Але цього разу вони не просто спостерігали з вулиці, Уолтере... Цього разу вони прийшли всередину нашого приміщення.

Наступного ранку, коли перше бліде й холодне світло осіннього сонця ледь пробилося крізь хмари, вони поїхали до Гарольда Бенсона.

Старий архіваріус і колишній науковий співробітник міського музею мешкав у маленькому, потемнілому від часу дерев'яному будинку на самій околиці міста, де вулиці вже переходили в сосновий ліс.

Двір Бенсона був охайний і доглянутий, але оповитий якоюсь глибокою, печальною тишею. Уздовж вузької гравійної доріжки росли пожовклі, напівсухі кущі осінніх троянд. Біля дерев'яного ґанку стояло старе крісло-гойдалка, на плетеному сидінні якого лежала розкрита книга. Наче господар лише на одну хвилину вийшов до саду й ось-ось має повернутися.

Проте коли детективи піднялися сходами, важкі двері будинку відчинилися майже одразу, ще до того, як Маккензі встиг торкнутися дзвоника. На порозі стояв сам Бенсоном — сивий, сутулий чоловік у потертому оксамитовому піджаку й окулярах із товстими лінзами.

— Заходьте, панове. Я знав, що ви рано чи пізно приїдете до мене, — мовив старий замість привітання.

— Звідки ви могли знати про наш візит? — здивовано запитав Маккензі, зупиняючись на порозі.

Старий лише сумно, куточками вуст усміхнувся, відступаючи вглиб коридору:

— Бо коли у вашому житті починаються ті самі телефонні дзвінки... Наступними завжди приходять запитання, на які звичайна наука не має відповідей.

Маккензі й Уолтер миттєво насторожилися, переглянувшись.

— Ви... ви знаєте про телефонні дзвінки? Про голоси загиблих?

— Так, — коротко відповів Гарольд.

— Звідки, Бенсоне?!

Гарольд довго, важко мовчав, дивлячись на них із якимось співчуттям, а потім мовчки запросив їх до свого робочого кабінету.