Глава 17. Голоси

Осінній дощ нарешті скінчився, але місто від цього зовсім не стало світлішим чи затишнішим.

Небо над сірими дахами й гостроверхими вежами залишалося затягнутим важкими, застиглими свинцевими хмарами, а вологе повітря на вулицях було таким щільним, гнітючим і важким, що здавалося — ще трохи, і його можна буде різати ножицями.

Будинки в центрі виглядали мов похмурі камені-моноліти, з чиїх карнизів безупинно стікали залишки брудної води. Люди на тротуарах пересувалися квапливо, опустивши голови, і говорили між собою значно тихіше, ніж зазвичай, з острахом роззираючись довкола.

У газетних кіосках на кутах вулиць уже другий день поспіль на перших шпальтах найбільшими, вугільно-чорними літерами друкували одні й ті самі тривожні слова: «Таємнича смерть судді».

Міська поліція офіційно мовчала, обмежуючись сухими й беззмістовними релізами про «слідчі дії». Неофіційно ж вузькими провулками, кав'ярнями й трамваями безупинно повзли моторошні чутки. Дехто пошепки говорив про спалах невідомого біологічного вірусу, що вражає мозок за секунди. Хтось — про витік токсинів або секретні експерименти військових у підземних бункерах. А найстарші мешканці, збираючись на лавках у критих двориках, з застеріганням згадували давні, напівзабуті легенди про покинутий гірський монастир Святого Михаїла та прокляття безликих ченців.

І майже ніхто в місті вже не вірив, що це звичайна, побутова серія кримінальних вбивств.

Головне управління поліції в ці дні нагадувало розворушений, охоплений панікою вулик.

Детективи в зім'ятих костюмах безперервно заходили до кабінетів і виходили з них, молоді криміналісти переносили між поверхами важкі картонні коробки з речовими доказами, а стаціонарні телефони в коридорах дзвонили майже без упину, розриваючи простір металевими трелями.

Та попри всю цю гарячкову, імітаційну метушню, абсолютно всі в будівлі — від рядового патрульного до начальника департаменту — чітко розуміли одну просту й страшну річ: слідство остаточно зайшло в глухий, безвихідний кут.

Маккензі мовчки сидів у напівтемній кімнаті для нарад перед великою дошкою, де в самому центрі висіла портретна фотографія загиблого судді Генрі Ковелла. Поруч на столі лежали стоси офіційних висновків та результатів судово-медичних експертиз. Усі вони були однаково безглуздими, суперечливими й безсилими перед очима закону:

• Причина смерті — не встановлена.
• Точний час смерті — визначити неможливо.
• Сторонніх відбитків пальців чи ДНК — не виявлено.
• Знаряддя злочину — відсутнє.

Навіть сучасні цифрові камери спостереження не дали жодної виразної відповіді. На записах було видно лише дивне, оптичне викривлення повітря біля зачинених дверей кабінету. Наче сама матерія реальності на одну коротку мить втратила свою чіткість і щільність.

— Ми вже який день поспіль просто ходимо по колу, Джордже, — мовив Уолтер, утомившись і відкладаючи вбік чергову товсту теку з архівними матеріалами.

— Так. І це коло з кожним кроком стає дедалі вужчим.

— У кожної із жертв є чіткий, незаперечний зв'язок із міськими архівами й старими документами.

— Так. Це факт.

— Але ми й досі не можемо збагнути, який саме алгоритм їх обирає.

Маккензі повільно підвівся з-за столу, підійшов до дошки й узяв у руки фотографію судді Ковелла. Потім поруч поклав знімок зниклого професора Белла. Потім — пожовкле фото фотографа Едварда Ленга.

— Їх об'єднує зовсім не спільна професія, соціальний статус чи вік, Уолтере.

— А що тоді?

— Вони всі... шукали щось одне й те саме.

Уолтер на декілька секунд замислився, вдивляючись у темряву за вікном:

— Не когось... A саме щось. Якусь конкретну інформацію або річ.

Маккензі мовчки кивнув, стискаючи пальцями край столу:

— І всі вони в певний момент встигли підійти до цього знання надто близько.

— Зараз з’ясуємо одну річ, — Маккензі підійшов до телефону і почав набирати номер.

— Яку? — Уолтер зацікавлено подивився на нього.

— Старина Бенсон. . .

— Що Бенсон?

Маккензі застережливо підняв палець вгору. Уолтер замовк.

Маккензі дочекався, коли на тому боці зняли слухавку.

— Ти знаєш, що в нас було? — запитав він.

— Так.

— Звідки?

Пауза.

— Бо я сам давав вам частину цих матеріалів.

— А тепер їх хтось забрав.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я попереджав вас не шукати цю справу.

Маккензі поклав слухавку і задумливо подивився на Уолтера.

— Тобі не здається, що Бенсон щось приховує або недоговорює?