Глава 15. Він ще там

Будівля суду за останню годину наче зазнала невидимої, але глибокої метаморфози. Вона перетворилася на щось чуже. Той самий довгий коридор, ті самі високі ланцетні вікна, крізь які пробивалося косе, безбарвне денне світло, ті самі мармурові панелі темного, венозного відтінку та тьмяні латунні світильники, що гули від напруги. Але тепер усе це здавалося якимось деформованим, неправильним. Повітря стало холодним, специфічно нерухомим і важким, наче його не провітрювали десятиліттями. Захиталася сама суть цього місця: воно стало надто тихим. Надто порожнім. Наче всі люди, які перебували в суді, просто випарувалися, залишивши по собі лише беззвучні стіни.

Кроки Маккензі й Уолтера глухо відбивалися від кам’яної підлоги, розрізаючи густу тишу дивно чіткими, ритмічними звуками.

Клац.

Клац.

Клац.

Вони майже дійшли до широкого повороту, що вів до архівного крила.

— Зупинись, — раптом тихо, майже беззвучно сказав Уолтер. У його голосі проступав такий сталевий холодок, що Маккензі мимоволі підкорився раніше, ніж устиг це усвідомити.

Маккензі завмер, відчуваючи, як волоски на потилиці стають дибом.

— Що? — прошепотів він, не зводячи очей із напарника.

Уолтер дивився прямо перед собою. На мармурову панель.

Ту саму. Вона знаходилася приблизно за двадцять метрів від них, вмонтована в масивну стіну між двома колонами. У її полірованій, смугастій поверхні, що блищала, мов замерзла вода, дзеркально відбивалися коридор, зачинені дубові двері кабінетів, згасаючі світильники... і вони самі. Дві постаті у пальтах.

Маккензі повільно, долаючи важкість у шиї, повернув голову назад.

У реальному коридорі позаду них нікого не було. Порожнеча, залита мертвим світлом.

Він знову подивився на мармур.

У відображенні за їхніми спинами стояла третя постать.

Висока. Неприродно витягнута. Нерухома, як гранітна статуя. Вона була одягнена в довгий чорний костюм старого, застарілого крою з високим крохмаленим коміром.

Джордж відчув, як крижане зацепеніння скувало груди, а подих перехопило. Повітря у легенях перетворилося на окропити.

— Уолтер... — вичавив він із себе.

— Не обертайся, — майже беззвучно, рухаючи лише губами, сказав напарник. Уолтер навіть не кліпав, заворожений цим жахіттям у камені.

— Я й не збираюся, — прошепотів Джордж.

Постать у відображенні стояла приблизно за десять метрів від них. Обличчя не було видно — лише чорний, розмитий, наче розмитий водою контур, довкола якого світло згиналося, створюючи брудний ореол.

А потім вона зробила крок.

Не було чути жодного звуку. Жодного шелесту тканини чи стукоту підборів. Але у відображенні рука у чорному рукаві ворухнулася, і нога в туфлі ступила на мармурову підлогу.

Маккензі мимоволі стиснув кулаки так, що нігті впилися в долоні. Вона наближалася.

У реальному коридорі позаду них нічого не змінилося. Повітря залишалося нерухомим. Але у відображенні...

Постать стала ближчою.

Ще крок.

Ще один.

Вона рухалася з жахливою, плавною швидкістю, наближаючись до них тільки в мармурі.

— Воно нас бачить, — прошепотів Уолтер, і його окуляри відбивали лише цей чорний силует.

— Звідки ти знаєш?

— Бо тепер воно йде не до кабінету Ковелла.

Джордж подивився на нього, відчуваючи, як до горла підступає нудота.

— А куди?

Уолтер повільно підняв рукавичку й тремтячим пальцем вказав на мармур.

Постать зупинилася просто за їхніми відображеними спинами. А потім повільно підняла голову.

Навіть крізь спотворення каменю і відсутність чітких рис обличчя було зрозуміло: її порожні, глибокі провалля замість очей дивилися прямо на них. Не на їхніх дзеркальних двійників. На них. На Маккензі й Уолтера, які стояли в реальності.

І тоді Маккензі побачив дещо ще.

На поверхні мармуру відображалося не теперішнє. Тканина часу в цьому дзеркалі розірвалася. Вони бачили коридор через кілька секунд у майбутньому.

У відображенні Уолтер уже стояв біля самої панелі, притиснувшись до неї.

А Джордж...

Джордж лежав на підлозі біля його ніг. Нерухомий. З неприродно повернутою шиєю. З розплющеними, скляними очима, в яких застиг первісний жах.

Маккензі різко відсахнувся, ледь не втративши рівновагу.

— Уолтере...

— Я бачу.

— Скільки?! — голос Джорджа зірвався на панічний фальцет.

Уолтер миттєво глянув на свій механічний годинник на зап'ясті. Секундна стрілка сіпалася. Потім знову на мармур.

— Чотири секунди.