Глава 14. Наступна жертва

Телефон продовжував дзвонити.

Його одноманітний, надривний металевий звук ватною луною котився по розгромленому офісу «Маккензі & Райт», змушуючи здригатися від кожного нового пронизливого сигналу.

Маккензі повільно перевів важкий погляд на дубовий письмовий стіл, розколений навпіл. Старий стаціонарний телефонний апарат лежав серед уламків дерева та тріснутого скла. Його чорний пластмасовий корпус був розбитий навпіл, маленький рідкокристалічний дисплей вщент тріснув, а товстий кручений дріт висів повністю обірваним і розірваним на окремі мідні жили.

Цей апарат фізично, за всіма законами електротехніки не міг працювати.

Але гучний, вимогливий дзвінок не припинявся ні на секунду.

Уолтер обережно підійшов ближче, тримаючи напоготові ліхтар:

— Джордже... він же повністю вимкнений. Дріт перерізаний.

Маккензі мовчки, не роздумуючи, нахилився й підняв важку пластмасову слухавку.

У трубці не було звичного гудіння, клацання чи довгого шипіння працюючої лінії. Лише важке, сухе, виморожене дихання. Повільне. Глибоке. Наче хтось невидимий стояв зовсім поруч із ними у розгромленій кімнаті й дихав просто в мікрофон.

Потім із динаміка почувся тихий, шурхітливий голос. Старечий. Зношений. Ледь чутний крізь перешкоди:

— Ви... не туди... дивитесь...

Зв'язок миттєво й різко урвався. Телефон замовк.

У напівзруйнованій кімнаті знову запанувала тиша. Та сама стерильна й крижана тиша, яку вони вже неодноразово відчували поруч із місцями, де смерть залишала свій нелюдський, почорнілий слід.

Уолтер, поки Джордж говорив по телефону, ретельно розглядав документи.

— Джордже.

— Що?

— Вони не просто все перевернули.

Маккензі озирнувся.

— Що ти маєш на увазі?

— Подивись на папки.

Уолтер почав називати їх по пам'яті.

— Архів Ленга залишився. Фотографії монастиря залишилися. Матеріали з готелю теж.

Він замовк.

— Чого немає?

Маккензі подивився на порожню полицю.

— Морроу.

— Не тільки.

Уолтер повільно перевів погляд на стіл.

— Матеріали про твого батька теж зникли.

Маккензі на мить замислився.

— Бенсон.

— Що Бенсон?

— Він знав про ці документи.

— Думаєш, це він?

— Я нічого не думаю. Поки що.

Раптом телефон задзвонив знову. Але цього разу — сухий електронний сигнал пролунав із кишені пальта Маккензі.

Джордж дістав свій мобільний. На тріснутому склі екрана висвітилося: «Сержант Кларк».

— Маккензі слухає, — швидко відповів він.

— Ви вже знаєте, так? — без жодного привітання, одразу запитав сержант.

— Про що саме, Кларку?

На тому кінці дроту настала довга, важка пауза, під час якої було чути лише тріскотіння рацій.

— Джордже... — голос Кларка звучав глухо й гранично напружено. — У нас ще один труп.

— Де саме?

— Федеральний окружний суд. Суддя Генрі Ковелл. Вам потрібно це побачити особисто. І якнайшвидше.

Маккензі повільно перевів погляд на Уолтера й стиснув губи:

— Ми негайно виїжджаємо.

— І ще одне, Джордже... — голос сержанта став ще тихішим, майже перейшовши на шепіт. — Хтось викликав патрульну поліцію за три хвилини до офіційного часу смерті судді.

— Хто саме телефонував?

— Невідомо. Диспетчер каже, що дзвінок надійшов із вашого прямого офісного номера.

Коли Маккензі поклав телефон у кишеню, Уолтер лише мовчки зітхнув і взяв своє вологе пальто. Обидва без слів розуміли: жахлива серія триває, і коло навколо них стискається.

Через двадцять хвилин їхнє авто вже гальмувало біля монументального будинку окружного суду.

Ця велична, стара неокласична споруда з масивними білими мармуровими колонами, високими сходами та барельєфами виглядала урочисто й зловісно під холодним, свинцевим осіннім небом.

Кілька червоно-синіх поліцейських автомобілів перекрили всю проїжджу частину вулиці. Натовп журналістів із мікрофонами та спалахами товпився за яскраво-жовтою огороджувальною стрічкою. Телевізійні камери працювали без упину.

Перехожі на тротуарах тихо, стурбовано перемовлялися між собою. Ніхто не сміявся й не поспішав. Останні гучні події та дивні чутки вже почали наганяти справжній, липкий жах на все місто.

Сержант Кларк зустрів детективів біля центрального парадного входу.

Виглядав він ще гірше, ніж учора ввечері. Його обличчя сильно осунулося, шкіра набула сірого відтінку, а очі почервоніли від тривалого безсоння та нервового виснаження. Важка шкіряна куртка була розстебнута, а від самого поліцейського міцно тхнуло дешевою міцною кавою й тютюном.

— Я чомусь був упевнений, що побачу вас обох сьогодні саме тут, — гірко сказав Кларк, потискаючи їм руки.

— Суддя Ковелл? — коротко запитав Маккензі, піднімаючись сходами.

Кларк пригнічено кивнув: