Глава 13. Повернення

Джордж не міг змусити себе відірвати погляду від міста, що розгорталося перед ними внизу.

На горизонті, крізь сиву, клаптикову завісу туману й дрібної мряки, загрозливо темніли десятки висотних будівель, яких не було тут ще сьогодні вранці. Вони здіймалися над знайомими з дитинства низькими черепичними та шиферними дахами старих кварталів, мов велетенські чужорідні уламки якоїсь зовсім іншої епохи.

Деякі з них виблискували суцільним темним склом під розсіяним світлом, інші нагадували глухі бетонні моноліти без жодної прикраси, зі слідами важких промислових опалубок.

Bся довколишня обстановка здавалася неприродно видозміненою. Повітря біля монастиря стало іншим — густішим, тихішим і стерильнішим. Зник віддалений шум шосе, звуки залізниці з передмістя та навіть пташиний спів у сосновому лісі.

Ніби сам вітер, що блукав серед сухостою кипарисів, рухався значно повільніше, ніж мав би у фізичному світі.

— Ми не могли за пів години пішки пройти так далеко... — тихо, наче боявся порушити цю крижану тишу, промовив Уолтер.

— Не могли, — процідив Маккензі, міцно стиснувши пальцями вологе каміння паркану.

— І ми точно не могли якимось чином пропустити будівництво цілого сучасного мегаполісу з новими мостами й висотками.

Джордж мовчки дивився вниз на розмиті силуети веж. Його мозок, навчений роками тверезої аналітичної роботи, відчайдушно шукав бодай якесь логічне, раціональне пояснення цьому божевіллю.

Колективна галюцинація через нестачу кисню? Оптичний ефект викривлення світла в гірському тумані? Витік невідомого психотропного газу із закинутих військових складів у крипті?

Усе це зараз звучало безглуздо й натягнуто. Але водночас значно менш безглуздо, ніж немислима думка про десятки років людського життя, що промайнули для них за кілька десятків кроків по чорних сходах.

— Треба перевірити це особисто, — рішуче мовив Джордж і розвернувся до виходу з монастирського подвір'я.

Вони швидко пішли до машини й сіли в салон.

Двигун, всупереч їхнім побоюванням, завівся з першого ж оберту ключа — рівно, звично й м'яко, ніби автомобіль щойно приїхав сюди й навіть не встиг охолонути.

Маккензі гарячково поглянув на панель приладів. Електронний годинник показував 14:37. Вони зайшли до монастиря трохи після одинадцятої ранку. Минуло трохи більше трьох звичайних годин.

— А як же машина? — здивовано запитав Уолтер, оглядаючи дверцята й панель.

Джордж вийшов і провів рукою по металевому капоту. Товстого шару давнього пилу, який вони бачили кілька хвилин тому, не було й близько. Металева фарба виблискувала від свіжих крапель дощу. Лобове скло було абсолютно цілим, без жодної тріщини. Жодних бур'янів біля коліс, жодної іржі на порогах.

Він різко, нервово озирнувся довкола.

Старий монастир за їхніми спинами теж виглядав точно так само, як і до їхнього спуску в каплицю. Напівзруйнований, занедбаний, із проваленим дахом, але зовсім не настільки обвалений і зруйнований, як їм здалося лише кілька хвилин тому біля виходу з підземелля. Кипариси навколо знову були звичайними зеленими деревами, з яких стікала волога.

— Ми... — почав Уолтер і замовк.

Обидва вони одночасно подумали про одне й те саме.

Те, що вони бачили біля виходу з чорних сходів, було не майбутнім і не минулим. Це була якась потворна проекція, ілюзія або можлива реальність, що існувала лише там, у глибині підземного провалля під вівтарем. Або майбутнє, яким воно буде через двадцять років.

Дорога назад до міста минула в майже повній, важкій мовчанці.

Затяжний, чотириденний дощ нарешті остаточно припинився. Над гірським серпантином і передмістям крізь розірвані важкі хмари почали з'являтися перші бліді просвіти осіннього сонця.

Обабіч траси знову з'явилися звичайні дерев'яні й цегляні будинки, працюючі автозаправки й доглянуті яблуневі сади. Люди на зупинках поспішали у своїх буденних справах, ховаючи парасолі. Жовті міські автобуси були вщерть переповнені пасажирами. На в'їзді до центральних кварталів, як і щодня о цій порі, утворювалися звичні шумові затори з автомобілів.

Усе довкола виглядало абсолютно звичайним, живим і знайомим. І саме ця повсякденна звичайність тепер здавалася їм обом підозрілою, штучною, наче декорація, зведена нашвидкуруч.

— Подивись туди, — Уолтер показав пальцем на великий світлодіодний рекламний екран на фасаді торгового центру біля перехрестя.

На ньому в прямому ефірі крутили випуск міських новин. У нижньому кутку екрана чітко бігли цифри поточної дати: 18 жовтня 2026 року.

Маккензі швидким рухом перевірив свій телефон. Та сама дата. Той самий календарний день. Минуло лише кілька годин відтоді, як вони виїхали з кабінету.

Він важко, втомлено видихнув, відкидаючись на спинку сидіння:

— Значить... ми все ж таки не подорожували в часі.

— Але щось або хтось дуже переконливо показало нам це там, угорі, — тихо додав Уолтер. — І головне запитання — навіщо? Що саме це викривлення мало нам сказати?