Глава 12. Чорні сходи

У занедбаній монастирській бібліотеці панувала така глибока, крижана тиша, що навіть лункий дощ за проламаним дахом храму здавався чимось абсолютно далеким, розмитим і нереальним.

Маккензі не відводив гарячкового очей від сторінки старовинного щоденника.

Густе чорне чорнило на папері ще не висохло повністю. Воно повільно, прямо на їхніх очах вбиралося в пожовклі, уражені часів грибком волокна, ніби ці моторошні слова тільки-но, секунду тому, вивела чиясь жива й впевнена рука. Але в напівзруйнованому приміщенні, окрім них із Уолтером, не було жодної душі.

Джордж обережно, ледь торкаючись пучками пальців, провів по краю аркуша. Папір виявився холодним, абсолютно звичайним на дотик. Жодних прихованих хімічних механізмів, жодних вигадливих складників, що могли б проявитися від впливу тепла чи світла кишенкового ліхтаря.

Лише старий, розсохлий шкіряний щоденник. І новий, ще вологий запис, який за всіма законами логіки не мав жодного права існувати.

— Це вже переходить будь-які межі сприйняття, Джордже... — тихо, майже беззвучно промовив Уолтер, спираючись на ручку свого револьвера.

Маккензі довго мовчав. У його свідомості, вибудуваній роками суворої поліційної практики, одна за одною з гучним тріском руйнувалися всі звичні моделі й стереотипи сприйняття світу. Він із юності вірив лише у незаперечні факти, матеріальні докази та строгу логіку причинно-наслідкових зв'язків. Кожна кримінальна загадка обов'язково мала раціональне пояснення. Кожен злочин — чіткий людський мотив. Кожне «диво» — прихований, спритний механізм маніпуляції.

Тепер же самі факти, зібрані разом, жорстоко й послідовно суперечили один одному.

— Якщо хтось із нами просто грається й хоче нас налякати... — нарешті важко промовив Джордж, підводячи очі на напарника, — то навіщо цьому комусь було виводити моє прізвище?

— Можливо... — Уолтер повільно перевів погляд на пожовклу фотографію старшого детектива Алана Маккензі, що стирчала з папки, — можливо, це вже давно не про звичайне залякування, Джордже. Це заклик.

Вони продовжили огляд глибоких внутрішніх приміщень обителі.

Одразу за напівзруйнованою бібліотекою починався довгий, вузький кам'яний коридор, що йшов під невеликим ухилом униз. Його важке, напівкругле склепіння тримали масивні арки з вивітреного пісковику, які сильно просіли і були суцільно вкриті довгими пасмами густого темно-зеленого моху й блідими плямами плісняви.

Повітря тут ставало дедалі густішим, важчим і більш вологим. Кожен новий вдих віддавав гірким запахом сирого каменю, прогнилого дерева й чогось ще... ледь помітного, їдкого, наче від давно згаслого, згашеного водою багаття.

Промені їхніх потужних ліхтарів вихоплювали з суцільної пітьми фрагменти стародавніх стінних фресок. Більшість із них уже майже повністю стерлася від часу та постійної сирості, перетворившись на розмиті сіро-вохристі плями. Але одна фреска на повороті коридору змусила Уолтера різко зупинитися й простягнути руку.

На ній були зображені ченці в чорних балахонах, які стояли колом навколо великого, абсолютно чорного безоднього провалля у підлозі. Усі вони підняли руки в молитовному жесті до неба. І лише один чернець із всієї групи стояв, трохи нахилившись, і невідривно дивився вниз, у саму темряву.

І художник минулого навмисно, з дивною ретельністю взагалі не намалював йому обличчя — на його місці була лише гладенька, незаповнена фарбою сіра порожнеча.

— Подивись сюди, — тихо мовив Уолтер.

Маккензі підійшов і поволі провів долонею по потрісканій штукатурці під малюнком. Під товстим шаром багатовікового пилу й павутиння відкрився глибоко висічений на камені напис латиною.

Уолтер довго вдивлявся у химерні літери, розшифровуючи їх:

— Тут написано... приблизно таке: «Не спускайся туди, звідки жодна молитва не повертається назад».

— Дуже оптимістичне напутнє слово, — з гірким гумором відповів Маккензі.

— У цьому місці це вже стає доброю традицією.

Коридор закінчувався глухим кутом — невеликою, абсолютно круглою каплицею без жодного вікна.

У її самому центрі стояв важкий кам'яний вівтар. Зовсім простий, грубо витесаний із цілісної брили, без жодних прикрас, різьблення чи ікон. Над ним на стіні висів лише великий, потемнілий від кіптяви дерев'яний хрест.

Маккензі обережно обійшов вівтар навколо, дивлячись під ноги. Щось у цій симетричній кімнаті здавалося йому неправильним, порушеним. Він кілька разів міцно постукав важким підбором свого черевика по кам'яних плитах підлоги.

Праворуч від вівтаря пролунав глухий, щільний звук монолітного каменю. Ліворуч — такий самий.

Але просто перед вівтарем звук раптово змінився — під ногами чітко відгукнулася гучна, дзвінка порожнеча.

— Уолтере, допоможи-но.

Разом вони вперлися плечима у важку брилу вівтаря й із силою штовхнули її вбік. Камінь із важким, моторошним скреготом посунувся по підлозі, залишаючи глибокі борозни в пилу.

Під ним відкрилася квадратна залізна кришка люка, врізана прямо в кам'яну підлогу. Іржава масивна ручка, важкий кований ланцюг і велетенський замок... який уже давно був зрізаний або зламаний якимось важким інструментом.