Глава 11. Старий монастир

Дощ не припинявся вже четвертий день поспіль. Він то стихав, то починався знову.

Над містом і його околицями нависли важкі, низькі свинцеві хмари, перетворивши звичайний полудень на тьмяний, гнітючий сутінок. Вогкий, холодний вітер гнав мокре, напівзогниле листя вузькими порожніми вулицями, а дерева згиналися до самої землі так, ніби відчайдушно намагалися втекти від чогось зловісного, чого звичайні люди поки ще не бачили.

У кабінеті приватного агентства «Маккензі & Райт» панувала важка тиша, просякнута запахом згаслого тютюнового диму й вогкості.

Маккензі нерухомо сидів біля великої коркової дошки з фотографіями. Тепер вона майже повністю вкрилася знімками з місць злочинів, архівними виписками, географічними схемами та часовими графіками.

У самому центрі дошки містився пожовклий портрет Еліаса Морроу. Навколо нього, мов супутники зловісної планети, розходилися інші обличчя та місця: Едвард Ленг, архіваріус Томас Гарді, журналістка Сара Мілтон, безликий професор Річард Белл, покинутий будинок шепоту на вулиці В'язів, напівзруйнований готель «Блеквуд», занедбаний підвал, поліційний архів і затягнута туманом алея міського парку.

Від кожної фотографії тягнулися туго натягнуті червоні нитки, що перетиналися під дивними, неприродними кутами. І всі вони безвинятково сходилися в одній географічній точці за межами міста.

— Це вже давно не схоже на звичайне кримінальне розслідування, Джордже, — тихо промовив Уолтер, спираючись спиною на підвіконня й дивившись на розкреслену карту.

— А на що це схоже?

— Наче ми гарячково складаємо топографічну карту чийогось чужого, кошмарного сну.

Маккензі мовчки дивився на вузлові точки червоних ниток:

— Занадто багато випадкових збігів для одного міста й одного століття.

— Збігів уже давно немає, Джордже. Є чітка, нелюдська система.

— Саме це мене й лякає найбільше.

Уолтер уважно подивився на напарника.

— Кого або що ми шукаємо? — питання зависло у повітрі. — Це може бути Еліас Морроу?

— Якби ж я знав — зітхнув Джордж.

— А якщо подати його в розшук? — Уолтер задумливо подивився у вікно.

— Ну, на секунду припустимо, що його знайшли. — Маккензі відірвався від вивчення дошки з фотографіями — що йому можна пред’явити? Вбивство двох людей? Але будь-який адвокат не залишить каменя на камені від наших припущень. Навіть, якщо це дійсно виявиться Еліас Морроу, який якимось чудом прожив більше ста років, а не, наприклад, Джон Сміт, який просто дуже на нього схожий. Ніяких доказів у нас немає.

— Да і смерті Гарді і професора Белла ніяк не назвеш звичайними — неохоче погодився Уолтер.

— Отож — видихнув Джордж і повернувся до вивчення дошки.

Уолтер пробіг поглядом по столу, на якому лежали речі професора Белла. Завдяки гарному відношенню поліцейських до своїх старих колег, вдалося випросити ці речі на декілька годин для детального вивчення.

На краї захаращеного столу лежала фотографія 1926 року, витягнута зі шкіряної валізи загиблого професора Белла. Саме вона звернула на себе увагу детектива. Він взяв її в руки і підніс до лампи. Лише тепер, при детальному огляді під потужною настільною лампою, Уолтер помітив на її звороті ледь помітний напис, виконаний вицвілим, зблідлим від часу чорнилом:

«Святий Михаїл. Не мовчи довше, ніж треба».

— Святий Михаїл... — тихо повторив Уолтер, проводячи пучкою пальця по сухих буквах. — Знову цей монастир в передгір'ї.

— Він уже згадувався у поліцейських протоколах., — додав Джордж, підводячись із крісла. — Його покинули декілька десятків років тому.

Через годину їхній автомобіль уже повільно пробивався крізь густий туман, піднімаючись вузьким гірським серпантином, що виводив у глуху, занедбану місцевість на північ від міста.

Дорога ставала дедалі вужчою й небезпечнішою. Старий асфальт швидко змінився потрісканим, покритим мохом камінням та вимитим дощем ґрунтом. Праворуч, прямо над машиною, за загрозливим нахилом здіймався густий, непроглядний сосновий ліс, де високі столітні дерева здавалися чорними велетнями. Ліворуч глибоке урвище повністю губилося в непроглядній білій ваті гірського туману.

Електронний навігатор на панелі приладів давно втратив сигнал супутників, а стрілка компаса на годиннику Уолтера почала хаотично й нервово смикатися в різні боки.

— Якщо машина тут зламається або злетить із серпантину, — сказав Уолтер, дивлячись у дрижаче від вітру лобове скло, — наші кістки знайдуть хіба що років через десять.

— Дуже оптимістично з твого боку, — процідив Джордж, міцніше стискаючи кермо на черговому слизькому повороті.

— Я сьогодні взагалі в чудовому настрої, — з гіркою іронією відповів Уолтер.

Маккензі вперше за останні кілька діб ледь помітно куточком губ усміхнувся. Цей сухий, професійний гумор був життєво необхідний їм обом. Бо що далі вони заходили в глибину цієї історії, то важче й болючіше ставало пояснювати побачене за допомогою здорового глузду та законів фізики.

Древній монастир з'явився з туману абсолютно несподівано, мов привид із минулого.