Глава 10. Той, хто залишився

Після того, що сталося в номері 404, Джордж Маккензі та Уолтер Райт найперше спробували знайти раціональне пояснення.

Вони не поспішали називати побачене надприродним. За десятиліття сумлінної роботи в поліції обидва засвоїли просте тверде правило: якщо явище здається неможливим, це ще не означає, що воно таким є. Оптична ілюзія, прихований механізм, складне заломлення світла, дефекти старовинного скла або банальна виснажлива втома. Навіть колективна галюцинація — усе це залишалося набагато більш прийнятним, ніж думка про те, що відображення людини здатне рухатися раніше за неї.

Але жодна з професійних версій не витримувала перевірки.

Довелося повернутися до готелю «Блеквуд». Адміністратор так само сидів за своєю високою темно-горіховою стійкою у вестибюлі. На ньому був той же самий вицвілий зелений піджак з мідними ґудзиками. Поза практично та ж сама, яку вони запам’ятали. Навіть чашка з недопитою кавою стояла точно там же, де й минулого разу. Однак на цей раз кава була гарячою, тому що парувала.

— Вам номер, джентельмени? — глухо пролунав його голос.

— Думаю, старий, ти нас пам’ятаєшь — Джордж впритул наблизився до його лиця, — ми недавно вже зупинялися тут.

— Я вже старий і в мене погана пам’ять на обличчя — огризнувся він.

— Особливо, коли намагаєшься не дивитися на них — підхопив Уолтер.

— У мене поганий зір —  пожалівся адміністратор і вперше за усю розмову підняв на них очі.

— Я дивлюся, що в цьому готелі все не дуже — мимоволі посміхнувся Джордж, — але сподіваюся книга реєстрації існує.

Адміністратор мовчки нахилив голову.

— Нам потрібен 404 номер та старі книги реєстрації, починаючи з початку 20 сторіччя — Уолтер уважно подивився на старого. — Це проблема?

Адміністратор мовчки покрутив головою, також мовчки, виклав на стійку ключ від номера й товсту, обтягнуту чорною, потрісканою від часу шкірою книгу.

Кімната номер 404 дихала важким, застояним теплом і густим ароматом давнини. За високими вікнами, затягнутими шаром сірого вуличного пилу, шурхотів безперервний листопадовий дощ. Усередині панував напівморок, який ледь розрізало сухе світло єдиної настільної лампи з абажуром із пожовклого шовку. Шпалери — колись розкішні, темно-бордові, з витисненими золотими ліліями — тепер відшаровувалися від сирих кутків довгими сухими шматками, оголюючи темну, пористу штукатурку. Під ногами рипів зношений паркет, перекритий важким вовняним килимом, що за десятиліття вбрав у себе стільки бруду та людських кроків, що перетворився на щільну масу.

Вони вже кілька разів повторили той самий експеримент.

Джордж піднімав руку з важким металевим ліхтариком. Відображення робило це на частку секунди раніше.

Уолтер повільно нахиляв голову, зминаючи губи. Відображення знову випереджало його, наче підказуючи рух.

Вони пересували масивну настільну лампу з бронзовою основою, змінювали кути освітлення, перевіряли скло точковим променем під різними градусами, навіть по черзі ставали прямо перед трюмо, сподіваючись виявити прихований механізм чи подвійну рамку.

Нічого.

Дзеркало було старим, але звичайним. Його важка овальна рама з мореного дубу, прикрашена різьбленими фігурками міфічних птахів із розкритими дзьобами, вросла в стіну між двома високими шафами. Скло — без подвійного шару, без фальшивої плівки чи прихованого проектора. Лише товста, злегка каламутна амальгама, місцями вкрита темними плямами від часової корозії, схожими на трупні цятки.

А відображення продовжувало жити за власним, ледь помітним ритмом.

— Повинно бути пояснення, — нарешті сказав Уолтер.

Вони сиділи за круглим дубовим столом у центрі номера 404. Велике дзеркало навпроти було накрите цупким, побитим молю сірим покривалом, яке вони зірвали зі старого ліжка. Тканина звисала до підлоги, закриваючи каламутне скло, і в кімнаті одразу стало неприродно тихо — наче з приміщення викачали частину повітря.

— Звичайно, — відповів Джордж, розтираючи затерплі пальці.

— Ти не віриш у це.

— Я вірю в пояснення. Просто поки що не знаю, яке саме.

Уолтер подивився на накрите покривалом дзеркало. Сіра тканина під подихами протягу з тріщинуватої віконної рами ледь ворушилася, немов під нею хтось дихав.

— Якщо це не оптична ілюзія, — нарешті сказав він, — нам потрібно знайти перший зафіксований випадок.

— Уже шукаю.

Уолтер відсунув убік кілька папок і витягнув стару картонну теку.

— Ще до того, як ми приїхали сюди, я переглянув архівні матеріали, пов'язані з «Блеквудом».

— І знайшов щось?

— Дещо дивне. Старі скарги постояльців — це одне. Але є кілька згадок про місце, яке дивним чином повторюється в матеріалах різних років.

— Яке місце?

Уолтер дістав із теки пожовклий аркуш.

— Монастир Святого Михаїла.

Джордж насупився.

— Той, що за містом?