Глава 8. Обличчя у дзеркалі

Поліцейський архів зачинявся о дев'ятій вечора. До цього часу глибокий, вогкий підвал Головного управління майже спорожнів. Чергові клерки розійшлися, і Гарольд Бенсон, тихо риплячи старими суглобами, пішов додому, залишивши Джорджу свій особистий перепустковий ключ і тимчасовий дозвіл працювати зі спецматеріалами до самого ранку.

Лампи під низькою бетонною стелею монотонно й тихо гуділи, час від часу видаючи тріск. Пожовклий, крихкий від років папір шелестів під тремтячими пальцями. За товстими, ураженими грибком стінами сховку сам час ніби втрачав свою звичну плинність і значення.

Маккензі безперервно перегортав справу за справою. Кожен витягнутий документ, кожна заплямована чорнилом картка робила загальну картину ще тривожнішою та моторошнішою.

У 1906 році в місті безвісти зникли шестеро людей. У 1926-му — одинадцять. У 1946-му — сімнадцять. У 1986-му — двадцять три.

Тепер, у 2026 році, цей кривавий список уже налічував Едварда Ленга, журналістку Сару Мілтон і ще трьох людей, чиї дивні зникнення поліція поки що вперто відмовлялася пов'язувати між собою.

Уолтер сидів навпроти на перекинутому дерев'яному ящику, уважно вивчаючи розкладену на столі карту міста. На ній червоними шпильками вже були позначені всі місця, де в різні роки знаходили дивні тіла з попелом усередині або де востаннє бачили зниклих безвісти.

— Подивися сюди, Джордже, — тихо промовив Уолтер.

Маккензі перевів утомлений погляд на карту.

Уолтер з'єднав усі червоні точки маркером. У результаті на папері утворилася дивна, математично точна фігура. Це не було коло й не був квадрат. Скоріше... розгалужена, звужена до центру спіраль. Її епіцентр припадав на найстаріший, напівзруйнований район міста. Саме там розташовувався той самий особняк на вулиці В'язів, 17... І давно зачинений, зловісний готель.

— Це що за місце? — запитав Джордж, вказуючи на точку в самому центрі спіралі.

Уолтер витягнув із нижньої полиці ще одну архівну папку.

— Колишній готель «Блеквуд».

— Він ще працює?

— Формально — так.

— Що значить «формально»?

— Там усе ще можна винайняти номер на ніч, хоча ліцензію у них відкликали років десять тому.

— Але?

— Але майже ніхто з постояльців не залишається там довше однієї ночі.

— Чому?

Уолтер простягнув йому кілька жовтих газетних вирізок різних років.

«Постояльці скаржаться на дивні звуки та галюцинації». «Персонал готелю звільняється без пояснення причин». «Поліція неодноразово виїжджала через повідомлення про зникнення людей із зачинених номерів».

І під кожною статтею — той самий сухий рядок: жодне розслідування нічим не закінчилося.

— Ленг був там? — гостро запитав Маккензі.

— Так. Останній запис у їхньому паперовому журналі реєстрації належить йому. За три дні до свого зникнення.

Маккензі з хрускотом закрив папку й підвівся.

— Тоді їдемо туди. Негайно.

Готель «Блеквуд» стояв на відшибі, осторонь від жвавих міських вулиць і магістралей, у тупику вузького провулка.

Це була масивна, похмура шестиповерхова будівля з темно-червоної вивітреної цегли, збудована ще на початку минулого століття. Вона зберегла залишки колишньої архітектурної величі — важкі ліпні карнизи, гострі вежечки та темні арочні вікна, — але тепер більше нагадувала покинуту декорацію до забутого чорно-білого фільму жахів.

Велика неонова вивіска над високим ґанком світилася лише наполовину. Літери «БЛЕК...» ще гнітючо мерехтіли тьмяним фіолетовим світлом, постійно тріщачи від замикання, а решта назви давно згасла й розбилася.

Перед входом не було жодного автомобіля чи перехожого. Лише самотній старий вуличний ліхтар повільно похитувався під вітром, кидаючи довгі, дрижачі тіні на мокру бруківку.

Вони штовхнули важкі дубові двері й увійшли.

Усередині вестибюль зустрів їх важкою, непорушною тишею та задушливим запахом бджолиного воску, прогнилого дерева, старого пилу й ледь відчутної вогкості, що йшла з підвалу. Висока стеля вестибюля ховалася в напівтемряві, а під ногами простягався колись розкішний, а тепер вицвілий і потертий до дірок темно-бордовий килим. У кутках стояли масивні шкіряні дивани з розтрісканою поверхнею, а на стінах у важких барокових рамах висіли тьмяні картини із зображенням засніжених лісів та порожніх міських вулиць.

За високою, темно-горіховою стійкою адміністратора сидів літній чоловік у вицвілому темно-зеленому піджаку з мідними ґудзиками. Його обличчя нагадувало сухий, пожовклий пергамент, вкритий мережею глибоких зморшок, а сиве тонке волосся було гладко зачесане назад. Очі чоловіка — тьмяні, майже безбарвні, з помутнілими кришталиками — повільно піднялися, коли детективи підійшли до стійки. Руки адміністратора з довгими, худими пальцями нерухомо лежали на потертому сукні столу.

— Вам номер? — його голос пролунав сухо й шелестко, мов опале листя.

— На одну ніч. Один номер із двома ліжками, — відповів Маккензі, спостерігаючи за чоловіком.