Глава 7. Архів смерті

Джордж не пам'ятав, як саме вони вибралися з того клятого будинку на вулиці В'язів.

Пізніше, сидячи в тиші й намагаючись зібрати докупи розсипану реальність, він багато разів гарячково відтворював у пам'яті події тієї ночі. Але розум ніби захищав сам себе: власна пам'ять навмисно й безжально стирала окремі фрагменти, залишаючи замість них лише суцільні прогалини та сліпучі плями страху.

Він чітко пам'ятав той чорний, випалений на штукатурці силует Сари Мілтон. Пам'ятав, як ця графітова тінь повільно й неприродно повернула свою плосковисічену голову в їхній бік. Пам'ятав крижаний панічний жах, який скував груди, і як Уолтер з диким хаканням схопив його за рукав пальта й майже силоміць, наче оскаженілий, потягнув геть із фатальної кімнати.

А далі... суцільна, глуха порожнеча.

Наступний чіткий спогад вирізався в свідомості вже на вулиці. Вони стояли біля свого вкритого інієм автомобіля, важко й жадібно ковтаючи ротом вогке, але таке чисте й вільне міське повітря.

Особняк позаду них мовчав. Його масивні дубові двері та всі вікна тепер були гостинно й беззвучно відчинені навстіж. Наче хтось злий і насичений їхнім страхом просто награвся й більше навіть не намагався утримувати бранців усередині.

— Ти... ти пам'ятаєш, як ми вийшли з другого поверху? — здавлене запитав Джордж, спершись тремтячими долонями на капот авто.

Уолтер довго мовчав, нервово затягуючись цигаркою, яка здригалася в його пальцях. Потім повільно похитав головою, дивлячись у порожнечу згасаючого туману.

— Ні.

— Узагалі нічого? Сходи, хол, двері?

— Наче... хтось просто вистриг цей шматок стрічки. Вирізав п'ять хвилин із нашої пам'яті хірургічним скальпелем.

Маккензі відчув, як по хребту знову пробіг знайомий, гіркий холод. За свою багату й криваву кабінетну та оперативну кар'єру він мав справу з різним: із важкими психотропними речовинами, професійним гіпнозом, наслідками важких контузій та психологічним зламом під час допитів. Але навіть після найсильнішого шоку чи струсу мозку людина пам'ятала хоча б спалахи, тактильні відчуття, уривки образів.

Тут же не було абсолютно нічого. Лише білий шум у скронях.

Наступного ранку офіс приватного агентства «Маккензі & Райт» здавався незвично тихим, майже траурним. Повітря всередині зависло під стелею, просякнуте паленим кавовим зерном і запахом старого паперу.

На великій корковій дошці, що заповнювала пів стіни, поруч із фотографіями зниклого Едварда Ленга, архіваріуса Томаса Гарді та пожовклим знімком Еліаса Морроу 1926 року, з'явилася нова картка. Світлина молодої журналістки Сари Мілтон.

Уолтер мовчки стояв біля кавоварки, що гуркотіла, спираючись ліктями на підвіконня й дивився на сіру вулицю за вікном.

— Поліція взагалі нічого не знайшла на В'язів, 17?

— Ні, — Джордж відкинувся на спинку шкіряного крісла. — Наш знайомий із патрульної служби їздив туди вранці. Будинок порожній. Жодних слідів зламу, жодних відбитків. Жодного диктофона на підлозі.

— А Сара? Вона просто...

— Просто зникла. Як і всі інші до неї.

Маккензі поклав на захаращений стіл свіжий випуск ранкової міської газети. На першій сторінці не було жодного слова про зникнення кореспондентки. Жодного маленького оголошення чи розшукового фото.

— Це дивно й лякає, — пробурмотів Джордж, постукуючи пальцем по заголовках про міські ремонти.

— Що саме тебе дивує? У цьому божевіллі вже все здається нормою.

— Її головний редактор ще вчора ввечері подав офіційну заяву про зникнення співробітниці. Я особисто перевіряв базу.

— І?

— А друковані ЗМІ мовчать. Матеріали пустили під ніж, а у вечірньому випуску новин про це не було ані слова. Наче її ім'я свідомо витирають із системи.

Уолтер підійшов до дошки, повільно підняв руку й задумливо провів пучкою пальця по старій фотографії Еліаса Морроу. Його обличчя виглядало похмурим, а під очима залягли глибокі темні тіні.

— Джордже...

— Так?

— Мені здається, ми з тобою граємо в гру, правил якої не знаємо. І шукаємо ми зовсім не людину.

— А кого? Чи що?

— Я не знаю, — Уолтер повернувся до нього з виразом глибокої втомленості. — Але всі ці сліди, усі ці випадковості й збіги ведуть до когось... або чогось, що не змінюється й не старіє майже сто років поспіль. Воно просто живе поруч із нами, у тіні цього міста під виглядом Еліаса Морроу. Чи може вже когось іншого.

Маккензі нічого не відповів. Він і сам дійшов цього логічного, але абсурдного висновку ще вночі.

Телефонний апарат на краї столу вибухнув різким, гучним дзвінком саме в ту мить, коли Джордж збирався підвестися. Детектив здригнувся, але одразу зняв слухавку:

— Агентство «Маккензі & Райт». Слухаю.

У динаміку пробився тріск перешкод, а за ним — слабкий, хрипкий і тремтячий від віку голос:

— Джордже... Це Гарольд. Гарольд Бенсон.