Глава 6. Друге зникнення

Перший удар важких дерев'яних дверей прокотився порожнім особняком, наче гарматний постріл у зачиненому бункері. Від імпульсу з високої стелі посипалося сухе тинькування, а павутиння в кутках затріпотіло від раптового руху повітря.

За ним — другий.

Потім третій.

Глухий, механічний гуркіт луною рознісся порожніми анфіладами та коридорами, ніби десятки невидимих рук одночасно із силою зачиняли всі двері старого особняка, відтинаючи кімнату за кімнатою, поверх за поверхом.

І знову настала тиша.

Це не була звичайна побутова мовчанка покинутого будинку. Це була вакуумна, густа тиша, яка буває перед нищівною грозою або перед чимось значно гіршим — тим, що позбавляє людину розуму. Повітря стало настільки щільним, що кожен вдих давався з зусиллям, залишаючи в горлі гіркий присмак давнього пилу й озону.

Джордж Маккензі повільно, не опускаючи пістолета, обернувся до масивних подвійних дверей, через які вони з напарником щойно увійшли до порожньої кімнати.

— Відійди, Уолтере.

Уолтер без зайвих слів зробив крок убік, тримаючи під прицілом темне склепіння коридору.

Маккензі наляг усім тілом на важку бронзову ручку, що мала форму левової голови. Вона не піддалася. Він натиснув сильніше, аж суглоби на пальцях побіліли, і ривком потягнув стулку на себе.

Нічого. Двері навіть не затріщали, ніби перетворилися на частину монолітної бетонної стіни.

— Заклинило від вологості? Замок заклинив? — швидко запитав Уолтер, прислухаючись до тиші.

— Ні.

— Звідки знаєш?

Джордж опустився на одне коліно й уважно оглянув старі латунні петлі та щілину між полотном і рамою.

— Якби їх перекосило від часу чи вологості, був би хоч найменший люфт, якийсь скрегіт. А тут...

Він поклав оголену долоню на темну, вкриту тріщинами деревину. Вона була не природно холодною, мов крига з підвалу.

— Вони ніби з силою притиснуті з іншого боку. Чимось дуже важким.

Уолтер злісно пирхнув, роззираючись довкола.

— Це дуже поганий, продуманий жарт. Хтось заблокував нас у цій секції.

Маккензі мовчки дістав із кишені пальта складаний армійський ніж, відкрив довге вузьке лезо й спробував просунути його в щілину між дверима й стінкою. Лезо зайшло лише на кілька міліметрів, а далі з глухим звуком у щось вперлося — розріз не прощупував ані засувки, ані звичайного засова.

Джордж різко смикнув ніж на себе. Сталеве лезо повернулося з розрізу погнутим під неприродним кутом, мов зроблене з м'якого олова.

— Дідько... Дуб не гне збройову сталь таким чином, — пробурмотів Маккензі.

Уолтер уперше за весь час їхнього розслідування побачив, що його досвідчений, завжди зібраний напарник справді розгубився.

— Шукаємо інший вихід. Рушаймо.

Вони швидко рушили назад єдиним відкритим коридором, перевіряючи кожні двері, які траплялися на шляху.

Перша кімната. Порожня, з проваленим паркетом і забитими дошками вікнами.

Друга. Колишня спальня з іржавим залізним ліжком без матраца.

Третя. Малий кабінет із розбитою книжковою шафою.

Дивно, але всі ці двері тепер були розчахнуті навстіж, хоча хвилину тому детективи чітко чули, як вони грюкали по всьому поверху. Наче нічого й не сталося. Наче сам будинок грався з ними у викривлену хованку.

— Це вже зовсім не смішно, — процідив крізь зуби Уолтер, витираючи піт з чола.

Вони швидко спустилися центральними сходами на перший поверх. Сходинки під їхніми кроками більше не рипіли.

Головні вхідні двері, що вели на ґанок. Вони були зачинені. Маккензі з силою натиснув на латунний важіль, але той навіть не поворухнувся.

— Вікна. Ламаймо рами, — скомандував Джордж.

Одне за одним вони почали перевіряти віконні отвори в їдальні та вітальні. Кожне вікно виглядало старим, трухлявим, а деякі шибки взагалі були вибиті градом чи вітром десятки років тому — крізь порожні рами виднівся туманний двір.

Але коли Уолтер спробував закинути ногу й пролізти крізь низький отвір у вітальні, його плечі з глухим звуком несподівано вперлися у щось невидиме й нерухоме. Він заточився назад.

— Джордже... — голос Уолтера здригнувся.

— Що таке?

— Йди сюди. Спробуй сам.

Маккензі підійшов до вікна й простягнув руку вперед, у порожнечу рами.

Його пальці не досягли мокрого дерев'яного підвіконня. За п'ять сантиметрів до рами вони натрапили на тверду, абсолютно гладеньку й крижану поверхню. Вона відчувалася як надтовсте, ідеально поліроване скло, але там нічого не було — промінь ліхтаря без перешкод проходив крізь цю точку й висвітлював кущі плюща надворі.

Він повільно провів долонею вбік. Невидима, непробивна перешкода рівним щитом простягалася вздовж усього віконного отвору.

— Неможливо... — прошепотів Маккензі, відчуваючи, як заніміли пучки пальців від контакту з цим «повітрям».