Глава 4. Людина, якої не існує

Дощ вщух лише надвечір. Місто ніби полегшено видихнуло після тривалого задушливого тиску, але бажаної легкості так і не настало. Мокрий, знівечений тріщинами асфальт ще тьмяно блищав у блідому світлі рідкісних ліхтарів, а між сірими коробками будинків повільно, наче живий організм, плив густий туман. Він поглинав цілі квартали, розчиняв силуети голих листопадових дерев і перетворював колись знайомі, затишні вулиці на чужий, позбавлений людської присутності простір.

Маккензі сидів за своїм масивним дубовим столом у невеликому, заставленому паперами офісі приватного детективного агентства. У приміщенні пахло старим табаком, вихололою кавою та вогкістю, яку вони із собою принесли з тунелю.

Перед ним лежали три фотографії.

Перша — кольорова, де всміхався Едвард Ленг, ще живий, з відкритим поглядом юнака, який вірить у майбутнє.

Друга — пожовкла від вологи зйомка дошки з підземного сховища № 4, суцільно заповненої знімками людей різних епох, чиї дні скінчилися в один і той самий невідомий момент.

Третя — зроблена криміналістами година тому: темно-червоний, запечений на бетонній стіні залізничного тунелю напис. Кров, якої не мало бути.

«НЕ БУДІТЬ».

Джордж уже втретє за цю довгу ніч намагався скласти ці події в логічний, причинно-наслідковий ланцюг. Його досвідчений мозок, звиклий шукати мотиви, фінансові махінації чи почуття помсти, вперше за двадцять три роки працював  на холосту. Він не знаходив відповіді. Жодної.

— Це не серійний убивця, — тихо сказав він, розриваючи важку тишу кімнати.

Уолтер, який саме сидів у протилежному кутку під настільною лампою й обережно, за допомогою пінцета, переглядав особистий записник Едварда Ленга, поволі підвів напарникові очі. Його обличчя в жовтому світлі здавалося висіченим із сірого каменю.

— Чому ти так думаєш? — запитав Уолтер, провівши пальцем по скошеному підборіддю. — Спосіб розправи, ритуальні знаки, символізм... Усе за класикою психопатології.

— Серійні вбивці люблять повторювати почерк, — Джордж подався вперед, спираючись ліктями на стіл. — Вони залишають свій підпис, пишаються ним, прагнуть визнання. У них є улюблений інструмент, тип жертви, алгоритм дій.

— Тут він теж повторюється. Символи на стінах, зникнення без слідів боротьби.

— Ні, — Джордж повільно похитав головою, дивлячись крізь знімки на темне вікно. — Почерк різний. У сховищі були малюнки, нанесені протягом століття. В тунелі — попіл замість внутрішніх органів і кров з нізвідки. Тут повторюється не підпис маніяка. Тут повторюється страх. Жертви реагували на щось одне.

Уолтер замислився, знімаючи окуляри для читання й протираючи лінзи крайкою светра.

— Усі вони були пов'язані з історією міста.

— Саме так, — Джордж показав пальцем на фотографію покійного з тунелю. — Едвард Ленг — історик-початківець, фанат міських легенд. Томас Гарді — головний архіваріус.

— І обоє щось шукали в архівних фондах, які давно запечатані, — Уолтер вказав пінцетом на записник. — Дивись сюди.

Маккензі підвівся й підійшов до столу напарника. Майже всі сторінки блокнота Ленга були списані дрібним, дріботливим почерком: назви рідкісних праць з краєзнавства, дати будівництва перших підземних колекторів, номери архівних справ за повоєнні роки. І серед цього калейдоскопа фактів одне й те саме ім'я повторювалося десятки разів, обведене в подвійні рамки:

Еліас Морроу.

— Знову він... — пробурмотів Джордж.

Уолтер насупився, постукуючи олівцем по столу.

— Я перевірив усі сучасні бази даних: цивільні реєстри, податкову, судимості, навіть списки власників нерухомості за останні п'ятдесят років.

— І?

— Такої людини немає. Жодного запису. Жодного згадування в податкових деклараціях.

— А міські архіви?

— Уже замовив перепустку, — Уолтер глянув на годинник. — Нас чекають через годину, але спочатку я хотів би подивитися звіт судмедексперта.

— Тоді треба спитати дозвіл у Кларка, я не думаю, що він був проти — задумливо відповів Джордж і підняв слухавку.

Розмова тривала декілька секунд.

— Я домовився, поїхали — Джордж підхопив плащ з вішалки і направився до виходу.

— Вже бігу — підхопився Уолтер.

* ********

Будівля міського судово-медичного моргу була зведена ще наприкінці минулого століття з важкого, темного базальту, який від затяжних осінніх дощів ставав майже чорним.

Розташоване на самій околиці промислової зони, поруч із залізничними тупиками, воно більше нагадувало не сучасну медичну установу, а похмурий склеп чи покинутий за форт. Усередині завжди панував один і той самий мікроклімат: суміш стійкого крижаного холоду, гострого хімічного запаху формаліну, дезінфектантів та ледь вловимого, солодкуватого відтінку розкладу, який не здатна була вивітрити жодна вентиляція.

Коридори підвального поверху, де розміщувалися секційні зали, світилися тьмяними тусклими лампами, що постійно тихо й роздратовано гуділи, відбиваючись у вкритих тріщинами кахлях. Тут час зупинявся. Сюди не проникали ні міський шум, ні сонячне світло — лише важкий, безперервний гуркіт далеких товарних потягів, від якого підлога під ногами час від часу дрібно здригалася.