Глава 3. Перша жертва

Дощ не припинявся вже другу добу.

Здавалося, важке, свинцеве небо навмисно стирало місто холодною, невблаганною водою, намагаючись змити з нього щось таке, про що люди не повинні були пам'ятати. Глибокі калюжі вкривали посічений тріщинами асфальт тьмяними, маслянистими дзеркалами, у яких викривлено й спотворено відбивалися розмиті вогні неонових вивісок та одиноких ліхтарів. Густий, сизий туман, що піднімався від вогкої землі, повільно поглинав нижні поверхи будинків, перетворюючи знайомі вулиці на лабіринт примарних силуетів.

Маккензі мовчки дивився крізь лобове скло автомобіля. Двірники з монотонним, дратуючим рипінням ганяли воду по склу, але це мало допомагало — світ за межами салону залишався розмитою сірою масою.

Він не любив містику.

Не тому, що був безнадійним скептиком, який заперечує все, що не вкладається в підручники. За двадцять три роки роботи в забійному відділі поліції він надивився стільки людського бруду, дивацтв та відхилень, що давно перестав вживати слово «неможливо». Але кожне, навіть найзаплутаніше й найхимерніше вбивство, зрештою мало чітке, логічне пояснення: гроші, ревнощі, божевілля чи випадковість.

Кожне.

До сьогодні.

Перед його очима знову й знову поставала та проклята світлина Едварда Ленга, з білих країв якої, порушуючи всі закони фізики, густими доріжками стікала тепла людська кров.

— Про що думаєш? — порушив мовчанку Уолтер. Тьмяне світло приладової панелі підкреслювало глибокі зморшки на його обличчі. Він міцно стискав кермо, не відриваючи напруженого погляду від залитої водою дороги.

— Про фотографію.

— Я теж.

— Є пояснення?

— Жодного.

Маккензі втомлено потер перенісся, відчуваючи, як у скронях починає зароджуватися тупий біль.

— Якщо це був якийсь трюк, фокус із хімікатами, то дуже складний і дорогий. Якщо хтось хотів нас просто налякати — навіщо? Ми навіть не почали копати. Якщо це збіг...

— ...то занадто вдалий, — закінчив Уолтер, різко викручуючи кермо на повороті.

Вони знову замовкли. Тиша в салоні автомобіля вже не була звичайною, затишною мовчанкою старих напарників. Вона стала відчутною, важкою, майже душною, просякнутою запахом мокрого одягу та дешевої кави з паперових стаканчиків. Кожен із них думав про одне й те саме — про той глухий, кістяний стукіт із глибини запечатаного бункера, — але ніхто не хотів вимовляти це вголос, ніби боявся матеріалізувати власний страх.

Раптом автомобільна рація під панеллю затріщала, розірвавши тишу білим шумом.

— Маккензі? Це сержант Кларк із центрального управління. Прийом.

Джордж протягнув руку, зняв важкий пластиковий мікрофон і натиснув кнопку виклику.

— Слухаю, Кларку. Що там у вас?

— У нас дивна смерть, Джордже. Дуже дивна. Я знаю, ви з Уолтер уже пів року як не в поліції й ведете приватний розшук, але... вам краще це побачити. Власноруч.

— Чому саме нам? — Маккензі насупився, дивлячись на миготливий зелений вогник радіостанції.

На тому кінці лінії запала довга, майже матеріальна пауза. Крізь тріск ефіру було чутно, як сержант важко затягнувся цигаркою.

— Тому що... ми знайшли дещо, що безпосередньо може стосуватися вашої справи. Того зниклого хлопця, Ленга. Будьте на зв'язку, скидаю координати.

Покинутий залізничний тунель знаходився на глухій, промисловій околиці міста, затиснутий між напівзруйнованими бетонними парканами та заростями дикого чагарника. Колись за часів Холодної війни тут проходила стратегічна вантажна гілка, що вела до закритих складів, але після масштабного обвалу тридцятирічної давнини рух повністю припинили, а входи забили дерев'яними щитами. Час і мародери зробили своє: товсті сталеві рейки давно вкрилися рудою лускатою іржею, між прогнилими дерев'яними шпалами буйно пробилася висока, жорстка трава, а напівкруглі бетонні стіни порталу густо заросли темним, майже чорним від вологи мохом.

Поліцейські автомобілі, що вишикувалися півколом перед чорним зівом тунелю, хаотично миготіли синіми й червоними вогнями. Ці спалахи химерно, рвано ковзали по мокрому камінню, вихоплюючи з туману постаті оперативників.

Криміналісти працювали мовчки. Вони розгортали освітлювальні прилади, переносили валізи з інструментами, фіксували сліди, але все це відбувалося в якійсь гнітючій, неприродній тиші. Ніхто не перегукувався, не курив осторонь і не жартував.

Це здивувало й насторожило Маккензі найбільше, навіть більше, ніж сама присутність такої кількості начальства. На будь-якому, навіть найжахливішому місці злочину завжди знаходився цинічний коп чи молодий стажер, який намагався приховати внутрішнє напруження невдалим, чорним жартом. Так працював захисний механізм психіки.

Сьогодні таких не було. Люди в білих захисних комбінезонах рухалися як тіні, намагаючись не дивитися вглиб тунелю.

Сержант Кларк зустрів детективів біля самого входу, під заіржавілим залізничним козирком, з якого стікали брудні цівки води. Це був високий, міцно збудований чоловік років п'ятдесяти, але зараз він виглядав згорбленим і постарілим. Під його втомленими очима залягли глибокі темні тіні, а на щоках проступала сива триденна щетина. Він нервово м'яв у руках мокру фетрову кепку.