Ранок між тишею і часом, перша віра.

Ранок прийшов без попередження.

Мелашка прокинулася ще до підйому — від тиші, яка раптом стала іншою. Не нічною, глухою, а настороженою, ніби день затамував подих разом із нею.

Вона сіла на ліжку, повільно провела рукою по волоссю. Воно розсипалося по плечах, неслухняне після сну. На ній був простий светр, трохи завеликий. Обличчя — без косметики, чисте, справжнє, з легкими тінями під очима після безсонної ночі.

Мелашка виглядала сонною. І дивним чином — ще більш вразливою.

Вона взяла блокнот. Не відкривала. Просто тримала його в руках, як щось надійне.

За вікном повільно світліло. Маріуполь прокидався стримано — без галасу, без поспіху. Місто, яке давно навчилося мовчати.

У коридорі пролунали кроки.

— Мелашко, — тихо.

Вона підвелася одразу.

Андрій стояв у дверях. Без кітеля — у простій формі, з чашкою кави в руках. Він виглядав так, ніби не спав зовсім. Погляд автоматично ковзнув до годинника, а потім — на неї.

І він завмер на мить.

Без косметики, без маски впевненості, яку люди зазвичай надягають перед іншими, Мелашка була ще тихішою. Не слабкою — справжньою. Сонною. Милою у своїй простоті.

— Якщо ви готові… — сказав він, повертаючи собі стриманість.

— Я готова, — відповіла вона і ледь позіхнула, прикривши рот рукою, ніби вибачаючись за цю людську дрібницю.

Вони сіли за стіл.

Андрій кілька секунд мовчав. Потім поставив чашку рівно, як завжди. Годинник ледь дзенькнув об край столу.

— Я переглянув частину архівів, — почав він. — Це не повні дані. І не остаточні.

Мелашка слухала уважно, трохи схиливши голову. Її очі були ясні, хоч і втомлені.

— Є запис, — продовжив він. — Ім’я — Орест. Донецький напрямок. Позначка… *ймовірно полонений*.

Мелашка повільно видихнула. Не здригнулася. Не заплакала. Лише відкрила блокнот і взяла ручку.

— Рік? — спитала тихо.

— Перший. Весна.

Вона записала. Почерк рівний, хоч рука ледь тремтіла від недосипу, а не від страху.

— Це означає, що він був живий… — вона не договорила.

— На той момент — так, — відповів Андрій. — Далі інформація обривається.

— Дякую, — сказала вона просто.

Він глянув на годинник. Цього разу — ніби з примусу.

— Я продовжу пошуки, — додав він. — Але це не буде швидко.

— Я нікуди не поспішаю, — відповіла Мелашка і ледь усміхнулася, сонно, щиро.

Він помітив цю усмішку. І впіймав себе на думці, що **вона не порушує його зосередженість — вона її заспокоює**.

— Вам треба поїсти, — сказав він після паузи. — Ви майже нічого не їли.

— Ви теж, — відповіла вона.

І він не заперечив.

Коли вони підвелися, Андрій не глянув на годинник одразу. Лише через кілька кроків — ніби згадав.

А Мелашка, сонна й справжня, це помітила.
І подумала, що, можливо, **час тут навчився трохи чекати**.