Між Тигром та Євфратом

Вона жила між Тигром та Євфратом. Її маленький будинок стояв посеред пустелі, майже невидимий, а ґанок дивився на широку річку, що розливалась помірною сіро-блакитною течією. Її син займався контрабандою - штовхав заборонені товари з Азії в Європу, та ніхто цього, здавалося б, не помічав. Та найбільше мене дивувала не діяльність її сина, а те, що кожного буднього дня вона встигала прилетіти на ранкові уроки географії аж в Україну!

Вона так самовіддано прилітала навчати нас - своїх учнів, що в мене в душі поселились глибока вдячність та повага до неї. Якось я запитала її, яким чином вона долає таку дальню відстань. Як не втомлюється після довгих, майже щоденних, перельотів. І вона показала мені.

*          *         *

З висоти пташиного польоту я оглядала місцевість. Це був мій другий політ над цим велетенським, широким, схожим на розпечене деко в духовці, плато. Я угледіла маленький темний квадратик в пустелі і радісно задригала ногами. Зовсім скоро побачусь з Іриною.

Минулого разу вона запросила мене на дерев’яну, в стилі далекого заходу, веранду, і пригостила міцно завареним холодним чаєм - своїм улюбленим напоєм. Перед вранішніми уроками, в Україні, Ірина любила частувати гарячим чаєм. Та тут, серед пустельної спеки змінювала свої колишні уподобання. Вона ж географ - може собі дозволити. Температура повітря змінювала її смаки так само, як напрямок вітру - настрій.

Я так глибоко замислилась, згадуючи особливості її характеру, що не помітила, як різкий порив вітру почав відносити мій парашут до річки.

О, ні, ні! - я безпорадно хитала ногами в повітрі, смикаючи за всі мотузки парашуту, що потенційно могли б змінити мій маршрут. Та марно, бурхливий річковий потік наближався.

Ось мої ступні торкнулися води, і за мить я всім тілом плюхнулась в обійми річки.

Ще хвилину я вибиралась з-під скомканого, промоклого наскрізь, парашуту.

Це ж треба! Втрапила в таку халепу! - почала жаліти я себе. Та інший голос швидко заглушив накочуючі емоції: Ірина ,добираючись на уроки, долає не аби що, а Чорне море! І робить вона це аж п’ять днів на тиждень! Двічі за день!

Не така вже й страшна ця річка - подумала я, скеровуючи своє тіло в бік берега.

Посеред пустелі, з дерев’яного ґанку будиночка, до мене жваво махала рукою Ірина. Її стан прикривала  щільна коричнева шаль. Сонце хльостало променями в обличчя не гірше, ніж річка потоком води - час від часу я примружувала очі, а після спрямовувала погляд вдалечінь - на силует Ірини . Вона заохотливо посміхалась до мене. В її лівій руці виблискувала темна пляма - чашка чорного, заваристого, холодного чаю.