7

Джара повільно озирнулася довкола.

Це було зовсім не те місце, яке вона пам’ятала востаннє. Замість темного коридору й просторої зали перед нею відкрився похмурий простір, наповнений холодним залізом і каменем. Ланцюги звисали зі стін, списи й мечі лежали впереміш із уламками. Усюди стояли саркофаги — великі й малі, прикрашені символами, поряд із ними — глиняні посудини різних форм. Та найбільше тут було статуй Анубіса. Вони дивилися на неї з усіх боків, мовчазні, нерухомі, всевидющі.

Раптом одна зі статуй здригнулася.

Камінь заскреготів, і постать зійшла зі свого п’єдесталу, повільно наближаючись до неї.

— Ласкаво прошу до мого царства, — пролунало холодним, глухим голосом.

Джара насупила брови.

— Ти… Анубіс?

— Я — втілення Анубіса.

Вона зиркнула на нього з недовірою.

— Отже, ти людина. Звичайна людина. Навіщо я тут? Я ж не померла, правда?

— Ти не померла, — спокійно відповів він. — Але ти тут, бо сильна духом. Ти допоможеш мені вирватися у світ живих.

— Ні, — твердо сказала Джара. — Не допоможу. Твій час минув багато століть тому. Люди більше не вірять у підземне царство й багатьох богів. Тепер бог один.

Обличчя Анубіса перекосилося.

— Ти брешеш! — вигукнув він. — Такого не може бути!

— Ти замкнувся тут, у своїй гробниці, — холодно мовила вона. — І не бачиш, як живе світ. Ти — фанатик давнини. Вийди назовні й подивися сам.

Анубіс пильно подивився на неї.

— Ти тепер моя, — промовив він загрозливо. — Джамад тебе ніколи не знайде!

* * *

Тим часом Джамад ходив туди-сюди великою залою, де зібралися його наближені. Стояла гнітюча тиша. Чутно було лише тихе бурмотіння Сахіба, який читав зі стародавньої книги, сторінки якої пожовкли від часу.

Шейх не витримав і підійшов ближче.

— Ну що там? — нетерпляче запитав він.

Сахіб підвів очі.

— У Книзі Смерті сказано: якщо хочеш потрапити до царства мертвих, потрібно випити хоча б один ковток крові будь-якої тварини й умитися нею перед погребальним вогнищем. Тоді тіло впаде, а душа вирушить в інший світ. Але ти залишишся живим. І лише якщо там загине душа — помре й тіло.

Він зробив паузу.

— Я буду поруч. А ти, Заро, — звернувся він до дівчини, — якщо побачиш хоч найменшу ознаку крові або конвульсій, негайно починай обливати нас крижаною водою. Тоді наші душі зможуть повернутися.

Зара мовчки кивнула.

— Я зроблю все, як ти кажеш.

— От і добре.

— Чому ти раніше не казав, що маєш здібності шамана? — запитав Джамад.

Сахіб усміхнувся втомлено.

— Цей дар передався мені від діда. Але користуватися ним можна лише в крайніх випадках, коли небезпека справді велика. Але робота твого слуги мені теж до вподоби, — додав він тихо.

Цієї ночі ніхто не спав. Частина людей вирушила на пошуки звіра, інші готували дрова для погребального вогнища. Джамад сидів осторонь і дивився, як його люди метушаться, виконуючи накази.

До нього підійшла Зара.

— Можна з тобою поговорити?

— Звісно.

— Ти справді любиш цю дівчину?

Він замислився.

— Не знаю, чи «справді», але з нею мені добре. І це факт. Пробач, якщо я завдав тобі болю.

— Тобі нема за що вибачатися, — спокійно відповіла вона. — Наш союз був волею батьків. Почуттів між нами не виникло. Ми б лише мучилися, якби одружилися.

Він усміхнувся.

— Дякую, що зрозуміла.

— Я люблю тебе як брата, — сказала вона. — І завжди підтримаю.

До них підійшов Сахіб.

— Люди повернулися. Час починати.

Вони швидко рушили до вогнища. Поруч лежала тушка вбитої лисиці.

— Потрібно випустити всю кров. Принесіть чашу! — наказав Джамад.

Сахіб умить розчленував звіра. Кров потекла в посудину. Коли вона наповнилася, шаман подав її шейху.

— Пригуби й умийся. Ті, хто йдуть за нами, мають зробити те саме!

Джамад обвів людей суворим поглядом.

— Ця подорож небезпечна. Я не маю права змушувати когось іти зі мною.

— Ми готові! — пролунало у відповідь.

Сахіб нахилився до нього.

— Не всі можуть піти. Хтось має залишитися, щоб захистити жінок і дітей.

— Заро! — гукнув Джамад. — Поки мене не буде, ти за старшу!

— Все буде добре, — відповіла вона. — Привези Джару назад!

Він умився кров’ю й зробив ковток. Інші повторили за ним.

— Якщо почнуться судоми або кров, — востаннє сказав Сахіб, дивлячись на Зару, — одразу лий воду.

Раптом люди схопилися за голови. Один за одним вони падали на землю, мов підкошені.

— Пам’ятай… — встиг прошепотіти Сахіб, перш ніж теж знепритомніти.

І запала тиша.