6

— Джамад ще не повернувся? — занепокоєно запитав Сахіб, зупинившись перед Зарою.

— А мені яке діло? — байдуже відповіла вона, не дивлячись на нього. — Він відвернувся від мене. Мені тепер усе одно!

Та Сахіб не знаходив собі місця. Його серце було неспокійне, а думки — важкі, мов каміння. Передчуття не давало спокою: щось пішло не так. І це «щось» було пов’язане і з Джамадом, і з тією дивною жінкою, яку він привіз у селище.

— Не хвилюйся так, — Зара спробувала знецінити його тривогу. — Напевно, заїхали в якийсь оазис. Сидять там, мило розмовляють про життя.

— Не думаю, — похитав головою Сахіб. — Шейх знає, що тут за нього турбуються.

— Для закоханих час летить непомітно, — усміхнулася вона з ледь прихованою гіркотою.

— А хто сказав, що вони закохані? — сухо відповів Сахіб. — Знайомі — можливо. Не більше.

— Побачиш, — не вгамовувалася Зара. — Я не здивуюся, якщо ця напівкровка незабаром стане його дружиною.

Сахіб важко зітхнув.

— Час покаже. Але зараз я вважаю, що пора збирати людей. І я буду вдячний Аллаху, якщо твої слова справдяться, і вони просто заблукали в оазисі.

Він різко розвернувся й підійшов до одного з воїнів.

— Збирай людей на площі. Негайно!

— Слухаюся!

Зара підскочила до нього.

— Я теж поїду!

— Ні, — твердо відрізав Сахіб. — Залишайся тут. Що б там не сталося, Джамад з мене голову зніме, якщо з тобою трапиться бодай щось.

Вона кивнула, стискаючи губи.

— Добре. Але повертайтеся швидше. І всі разом.

Невдовзі на площі зібрався загін із десяти озброєних чоловіків. Очолив їх Сахіб. Вони рушили в бік руїн стародавнього храму.

* * *

Тим часом Джамад і Джара повільно рухалися темним коридором. Камінь під ногами був слизький, повітря — вогке й холодне. Кожен звук лунав надто голосно. Вони мовчали, прислухаючись до найменшого шарудіння.

Джара кілька разів перечепилася, і Джамад, не вагаючись, узяв її за руку.

— Обережніше, — тихо мовив він.

Коридор поступово розширювався, і вони вийшли до великої зали. Під стелею висіли ті самі дивні предмети, що й у скарбниці.

Джамад вистрілив.

Світло спалахнуло раптово, змусивши заплющити очі. Коли зір повернувся, перед ними відкрилася моторошна картина: у центрі зали стояв саркофаг, а над ним схилилася велична статуя Анубіса — бога поховання й царства мертвих.

Джара завмерла. Її погляд був прикований до статуї. Вона повільно, ніби під гіпнозом, рушила вперед.

— Не підходь! — крикнув Джамад і схопив її за лікоть.

— Відпусти! — різко вигукнула вона, з силою вириваючись.

Він ніколи не бачив її такою. В очах більше не було ані впертості, ані зухвалості — лише холодна, чужа порожнеча.

— Джаро… що з тобою?.. — розгублено прошепотів він.

Вона вдарила його в обличчя з такою силою, що він відступив. І в ту ж мить зрозумів: перед ним уже не та жінка, яка сміялася й сперечалася з ним. Це було щось інше.

Втілення Анубіса.

— Жалюгідний чоловіче, — пролунало з її вуст, але голос був не її. Глибокий, холодний, чужий. — Ти справді думаєш, що здатен кинути виклик богові?

— Мій обов’язок зупинити тебе! — твердо відповів Джамад, вихоплюючи пістолет.

Анубіс засміявся.

— Стріляй. Думаєш, цим знищиш мене? Швидше за все, ти просто втратиш свою красуню.

Тіло Джари рушило до саркофага.

Джамад зрозумів: якщо труна відкриється — все буде скінчено. Він кинувся вперед, штовхнув її до стіни й притиснув до підлоги.

— Джара! Борись із ним! — кричав він.

Вона забилася всім тілом, стискаючи зуби.

— Я… не можу… — видихнула вона. — Він… надто сильний…

Її погляд знову згас.

- Джаро!

— Не вгадав, — зловтішно промовив Анубіс.

Він укусив Джамада за плече. Біль був пекельним. Хватка ослабла. Анубіс ударив — і Джамад відлетів убік.

— Спершу я вб’ю тебе, — гарчав бог, наближаючись, — а потім відроджуся знову. А твоя Джара стане першою душею в моєму полоні!

— Стій, Анубісе, боже царства мертвих! — прогримів голос.

До зали вірвалися воїни на чолі з Сахібом. У його руках сяяв Анх — символ життя.

Анубіс загарчав і відступив.

— Повертайся туди, звідки прийшов! — наказав Сахіб.

— Повернуся… але не сьогодні, — пролунала відповідь.

І він зник, забравши Джару.

— Ні!!! — закричав Джамад, кидаючись до порожнечі. — Ні!

Сахіб схопив його за плече.

— Ходімо. Я більше нічого не можу зробити. Анубіс повністю заволодів її душею. Ми… втратили її.

Джамад підняв на нього сповнений розпачу погляд.

— Ні, — твердо сказав він. — Джара жива! Я це відчуваю! Має бути спосіб повернути її.

Сахіб повільно кивнув.

— Є один. Дуже давній. Колись жерці використовували його, щоб говорити з мертвими.

Очі Джамада спалахнули.

— Я піду на все, — промовив він рішуче. — На все, аби повернути Джару!