5

Джара зіскочила з Юпітера біля напівзруйнованих стін стародавнього храму. Каміння, обпалене сонцем і часом, здіймалося з піску, мов кістки гіганта, що давно помер, але не був забутий. Повітря тут здавалося важчим, густішим, ніби сама пустеля затамувала подих...

Вона й сама не могла пояснити, чому від самого ранку її тягнуло саме сюди. Це не було звичайною цікавістю — радше внутрішній поклик, настирливий і невідворотний. Прокинувшись, вона майже не вагалася: швидко вдягнула чоловічий одяг, у якому її знайшли у Франції. Сара ще раніше випрала його і сховала до шафи, ніби відчувала, що він знадобиться знову.

У стайні Джара довго стояла, вдивляючись у коней. Вона не знала, якого обрати, не знала навіть, чи має право брати будь-кого. І саме в цю мить почула тихе, майже довірливе іржання.

Вона обернулася.

У напівтіні стояв він — чорний, мов ніч без зірок. Кінь дивився на неї темними, розумними очима, не відводячи погляду. У цьому погляді не було страху — лише цікавість і дивне впізнавання.

Джара всміхнулася і підійшла ближче.

Кінь легенько торкнувся її мордою, вдихаючи її запах, ніби перевіряючи, чи можна довіряти.

— Який ти гарний… — захоплено прошепотіла вона.

Він нетерпляче вдарив копитом, і це здалося їй згодою.

Вона швидко осідлала його. Кінь не пручався, навпаки — ніби поспішав. Коли Джара скочила в сідло, він сам попрямував до виходу зі стайні.

Біля дверей їх зустрів Сахіб.

— Цього коня не можна чіпати! — різко мовив він, заступаючи шлях. — Він належить лише пану Джамаду!

Джара вже відкрила рота, щоб відповісти, але не встигла.

Юпітер став дибки, різко сіпнувся — і помчав геть із селища, здіймаючи хмари піску. Її слова розчинилися у вітрі...

Тепер вона стояла серед руїн.

Джара повільно провела долонею по гарячому камінню. На ньому були вирізьблені стародавні символи — стерті, але все ще живі. Пальці ковзали по лініях, і їй здавалося, ніби камінь відповідає на дотик.

Вона обійшла храм.

— Тут щось має бути… — тихо сказала вона. — Недарма мене сюди тягнуло.

Коли вона проходила повз один із каменів, погляд упав на вузьку щілину. Джара нахилилася, придивилася — і побачила між кам’яними плитами темний отвір.

Вона почала розгрібати пісок. Вхід поступово розширювався, доки не став достатнім, щоб у нього можна було пролізти.

— Я б не радив цього робити, — пролунав позаду чоловічий голос.

Джара різко обернулася.

Перед нею стояв Джамад.

— Чому? — спокійно запитала вона.

— Це храм бога поховання. Анубіса.

— І що з того? — знизала плечима Джара. — Це було дуже давно. Тепер бог один, а не пантеон, як у Стародавньому Єгипті.

— Я сказав: не варто, — твердо промовив Джамад. — Поїхали звідси!

Вона вперла руки в боки.

— Якщо хочеш — їдь. А я нікуди не рушу, доки не подивлюся, що там усередині.

Він стиснув щелепи.

— Не можна турбувати те, що сховане під пісками.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти щось знаєш про цей храм, правда? Саме тому не хочеш, щоб я туди заходила?

— О, Аллах… — Джамад здійняв руки. — Чому ти така вперта?! Це таємниця. Я не можу її відкрити.

— Тоді я дізнаюся сама, — кинула вона і почала пролазити в отвір.

Він схопив її за ноги й витягнув назад.

— Що ти робиш?! — обурено вигукнула вона.

— Я сказав: ти туди не полізеш!

— Полізу!

— Ні!

Вони стояли, люто дивлячись одне на одного.

— Чому ти взагалі тут? — різко запитала вона. — У тебе немає справ у селищі? Ти ж… як там у вас… головний.

— Шейх.

— От і йди командуй там!

— Я не можу займатися справами, коли мій кінь зник!

— А, так ти через коня приїхав? — гірко засміялася вона. — Він тут. Забирай!

— Не змушуй мене вдаватися до крайніх заходів, — процідив він.

Вона розсміялася.

— Думаєш, я боюся?

— І як ти жила у палаці, якщо поводишся, мов справжня дикунка?

— Я графиня! — кинула вона. — І цього досить!

— Тут, у Єгипті, твій титул нічого не вартий, — холодно відповів він. — Ти можеш отримати десять ударів батогом.

— От як ти заговорив… — зневажливо мовила вона. — Галантність зникла!

Вона відступила — і раптом відчула, як стіна за спиною подалася. Камінь рушив, і Джара почала ковзати вниз.

Вона встигла схопитися за виступ.

— Дай руку! — крикнув Джамад.

Вони не дотягувалися.

— Я стрибну, — сказала вона. — Тут не дуже високо.

Пролунав дзенькіт.

— Джара?! — крикнув він.

Тиша.

— Аллах… — видихнув він. — Навіщо я тільки з нею зв’язався…

Він побіг до Юпітера, зняв мотузку з сідла, закріпив її й почав спускатися.

— Джара? — покликав він у темряві.

— Попався! — пролунало раптом, і чиїсь руки ляснули його по плечах.

Він миттєво зреагував, відкинувши нападника.

— Це я! — озвалася Джара, підводячись. — Ти що, не впізнав?

— Ти з глузду з’їхала?! — вибухнув він. — А якби я вдарив тебе кинджалом?!

— Якби я озвалася, ти б не спустився, — спокійно відповіла вона.

— Лізь нагору!

— І не подумаю.

— Що з тобою коїться?!

— Тихіше… — прошепотіла вона. — Прислухайся.

Десь завив вітер.

— Нам треба забиратися звідси, — сказав він.

— Як?

— По мотузці.

— Не вийде. Стіна стала на місце.

Він зірвався на прокльони.

— Це все через тебе!

— Я не просила лізти за мною, — спокійно відповіла вона. — Краще подивися вгору, там якісь штуки... 

Джамад хмикнув і вистрілив у предмет. Світло спалахнуло.

Перед ними відкрилася скарбниця. Гори золота, коштовностей, каміння.

- Джамаде, тут же цілий статок! За ці скарби можна купити самого короля Франції разом з

його палацом і прислугою!

- Ага, - відчужено відповів він. – Але тут набагато більше...